Стаття

Велику роль відіграє пейзаж і в структурі роману «Маруся Чурай». Він визначає найближчу відстань між лірикою поетеси та її епосом.

Поетеса поділила зображувані в романі події за по­рами року: кожний новий акт у щорічному колі життя природи знаменує якусь значну подію в долі Марусі Чу­рай. З візуальної точки зору роман побудовано, умовно кажучи, із зелених, жовтих, білих та блакитних епізодів. Суд над героїнею роману відбувається влітку, проща – восени, облога Полтави – взимку. Востаннє ми бачимо Марусю Чурай на тлі весняної блакиті. Природа зро­била своє одвічне коло, подарувавши розповіді поете­си свої яскраві барви. Романний час став «пейзажним» і завдяки цьому – зримим, відчутним.

Як на віддалені аналогії такого використання «пей­зажного часу», можна послатися, наприклад, на «Сона­ти» (1901-1905) Вальє-Інклана або на екранізацію «Бі­лих ночей» Достоєвського, здійснену в шістдесяті роки режисером Вісконті. У обох цих творах еволюція пейза­жу відбувається паралельно з розвитком сюжету і має яскраво виражене композиційне значення.

Але «пейзажний час» може вимірюватися не лише по­рами року, не роками, а цілими століттями. Тоді він ве­де нас у глибини минулого, набуває історичного змісту. Такі насичені подихом історії пейзажі, що прийшли в епос Ліни Костенко з її лірики, відіграють дуже значну роль у романі «Маруся Чурай».

Щоправда, частина історичних пейзажів твору вико­нана в традиційній, певною мірою штучній манері. По­дібні зображення стрічаємо, наприклад, у розділі «Обло­га Полтави».

Панство разом з польським військом чекає за валами, коли місто визнає Білоцерківську угоду і відчинить перед ними свою браму. Але козаки не поспішають. Вони три­мають шляхту на морозі серед сніжного степу. Невизна­ні пани перетворюються на страшні тіні минулого, що вдень і вночі маячать під стінами міста. Розповідаючи про ці події, Ліна Костенко змальовує фантастичний, мо­торошний пейзаж облогової ночі:

Горять багаття. Панство смажить вепра.

Десь доп’яли старого сікача.

Сидять, неначе виходці із пекла,

усі пани полтавського ключа.

У тих снігах, у тому палахтінні,

заслухані у власну маячню,

сидять, як хижі сатанинські тіні,

у пурпурових відблисках вогню.

І тільки цвинтар чорними хрестами

із ночі підступає до багать,

і вихолка ніяк не перестане,

як привиди, у пітьму одбігать...

Історичний пейзаж нерідко «провокує» поетів та ро­маністів на романтичні ефекти. Ліна Костенко іноді теж не втримується від цієї спокуси. І тоді з-під її пера вири­нають картини, позначені романтикою «старого камін­ня», «замкових руїн»:

А там, де жив всевладний Єремія,

де поросли вже дикі чагарі, –

ще кам’яною щелепою змія

щербатий мур чорніє на горі.

Де був палац – лежать одні руїни,

стирчать уламки обгорілих стін.

Усе сумує смутками своїми...

Душа Раїни квилить між руїн...

Це, звичайно, данина давнім традиціям жанру. Проте в переважній більшості випадків поетеса уникає таких барв. І тоді ми бачимо давно знайомі, звичні риси української природи, на тлі якої скупо, лаконічно окреслено реалії тогочасного життя. Історія обережно торкається до життя природи, але додає до звичних картин свої спе­цифічні й дуже виразні деталі:

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.

Ці барви черлені і жовтогарячі,

ці щедрі сади у багряному листі! –

а люди бредуть і бредуть, як незрячі.

І знову блискуче зображення осені, і знову, але вже з більшим натиском, – трагічна риса з тогочасного на­родного життя. У позолочене прядиво пейзажу знову вплітається чорна нитка з соціального контексту:

Шуліка з неба видивляє мишу.

Горять на сонці грона горобин.

Сіріє степ. Сорока бриє тишу.

Прочани хліб виймають із торбин.

А дика чайка б’ється об дорогу.

Чорна нитка з «другої природи» дуже помітна на тлі золота й багрецю осені. Вона привертає до себе увагу, переносить в інший світ, інше буття.

Так, штрих за штрихом, риса за рисою, деталь за де­таллю, вимальовує поетеса розгорнутий ліро-епічний об­раз української землі, що посідає в її творі центральне місце поруч з головною героїнею. Жоден інший образ чи персонаж не підіймається до цих двох вершин у розпо­віді Ліни Костенко. її героїня – людина самотня. У неї немає нікого, крім матері. Після смерті старої її душа відкривається лише перед природою. Вони, як сестри чи подруги, відчувають одна одну глибоко, без слів, на рівні серця.

Та й чи міг обійтися роман про поетесу минулого без поезії природи, поезії степів, шляхів, сіл та міст Украї­ни?! Без мотиву великої краси Вітчизни, що залишила свої блискучі перлини у піснях, які народ вже не одне століття пов’язує з ім’ям Марусі Чурай?!

Так, ідучи зеленими стежками та курними шляхами пейзажів роману, ми входимо у глибини поетичного за­думу Ліни Костенко, усвідомлюємо красу й велич пат­ріотичних переживань її героїні. У картинах природи відбилася й втілилася частина її душі. Без них важко уявити собі масштабність цього образу, так само, як, наприклад, неможливо відчути без них глибину драми Катерини Т. Шевченка або трагічної відчуженості від плину життя героя роману О. Пушкіна.

Україна XVII століття зображена в творі Ліни Костен­ко правдиво, реалістично, з усіма її сумними й світлими рисами. Причому світлим поетеса надає явної переваги. Навіть у час війни та розрухи українська земля здається героїні її роману чарівною, світлою. І в цьому немає ні­чого дивного. В годину тяжких випробувань краса рід­ного краю стає особливо близькою й дорогою. Недарем­но ж перший узагальнений образ руської землі було створено в часи татаро-монгольської навали. І саме світ­лі, сонячні барви переважають у ньому: «О светло светлая и украсно украшена земля русская и многими кра­сотами удивлена еси, озеры многими удивлена еси, реками и кладязьми месточестными, горами крутыми, холмы высокими...». Отже, звеличення краси української землі, поетизація світлої радості її споглядання цілком виправ­дані й закономірні в романі, присвяченому подіям виз­вольної війни 1648-1654 років та долі її легендарної поетеси.

Маруся Чурай проходить через усю тогочасну Лівобе­режну Україну від Полтави до Києва, милується її не­бом, річками, лісами. Змучена горем, народна поетеса XVII століття йде після тяжких випробувань до Лаври на прощу, а стрічається не із захмарним дивом, а з неви­мовною красою рідної землі. Перед нею розкриває вона свою душу, схиляє горду голову:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як е – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з богом говори.

Завершує панораму земного дива величний образ Києва.

Маруся Чурай уперше бачить вічне місто, як і Варнак Т. Шевченка, з лівого, «броварського» берега Дніпра. Та й сама змальована Ліною Костенко панорама багато чим схожа на шевченківську – особливою, своєю, так би мовити, небесною красою:

І ось він – Київ!

Возсіяв хрестами.

Пригаслий зір красою полонив.

Тут сам Господь безсмертними перстами

оці священні гори осінив.

Так довго йшла, так ждала терпеливо

І ось він, Київ, за валами, він! –

той стольний град, золотоверхе диво,

душі моєї малиновий дзвін!