Формування культури мовлення

         Мова, як відомо, є не лише засобом спіл­кування. Це також спосіб сприймання світу,  відтворення його в свідомості людини. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має влас­не світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі. «Світ Божий великий, і складається з окремих народів та націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах» (Іван Огієнко).

Як основа духовності народу, мова є підмур­ком існування нації. Історія дає багато при­кладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один із слов'янських народів (по­лабські слов'яни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, peштy було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ.

Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця —україн­ський народ. Про красу, багатство, милозвуч­ність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, й неукраїнці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено писав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його... все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому грунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум'яни­ми цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із си­нами, з якими вони готувалися до розлуки на­довго, надовго, коли не навіки... Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натя­кати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце».

Не одне десятиліття нас переконували, що в «Союзі незламнім республіки вільні» досягли всіх можливих вершин, серед них і вершин культури взагалі і культури мови (окрема. Справді, українська мова теоретично має чітко вироблені літературні норми, розвинені функ­ціональні стилі. Проте яка ж далека теорія від практики! Всі знають, що слово новий має тепер наголос на другому складі (Красу її вічно живу і нову І мову її солов'їну. — В. Сосюра), а наголошують на першому. Всім відомо, що треба дякувати кому, а тим часом дякують кого. Немає ні в кого сумніву, що перемогу здобува­ють, а в усному мовленні (і в неофіційному, а ще частіше в офіційному) перемогу чомусь одер­жують, як гроші. Величезна кількість таких помилок пояснюється тим, що тривалий час серед багатьох українців українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують. Вона була непотрібним до­датком до іншої, престижнішої мови. У деяких дітей, на думку їхніх батьків, від української мови навіть боліла голова, і тих дітей звільняли від вивчення рідної мови. (Хіба це не рецидив варварства в цивілізованому суспільстві?)

Із пробудженням національної свідомості в межах усієї української нації, «від Сяну до Дону», треба подбати про те, щоб підвищити рівень мовно-національної вихованості народу.

У виступах багатьох людей досить часто мож­на почути посилання па цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі пам'ятають, що однією з ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови в усіх проявах. Зразком такої держави можна вважати Францію, де уряд уживає вельми діяльних заходів для піднесення культури фран­цузької мови, для плекання її чистоти та утвер­дження престижу; послідовно веде боротьбу проти засмічення мови корінного народу непотрібними запозиченнями з інших мов. І це при тому, що французькій мові на рідній землі ніколи ніщо не загрожувало, не загрожує й не загрожуватиме.

Цілком відмінні обставини існування та розвитку української мови. Обмеження, пере­слідування й заборони в різних імперіях, особ­ливо жорстокі в Московській. Репресії щодо найвидатніших носіїв мови в добу більшовизму, які розпочалися після нетривалого періоду ук­раїнізації. Політика зближення націй та злиття мов, що досягла апогею під час застою 70—80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошу­вали діалектними, застарілими, штучними, не зрозумілими народові тощо. Причому від імені українського народу виступали або зросійщені мовно й духовно українці, або взагалі неукраїнці, що приїжджали з метрополії керувати нами. З академічного Інституту мовознавства до видавництв і редакцій надходили списки забо­ронених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство й под), які при редагуванні наказувалося вилучати з оригі­нальних та перекладних творів.

Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заго­ворити добірною мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-укра­їнському, слід виявляти поблажливість і проба­чати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачен­ня, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед ауди­торією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Тим часом матеріали наших засобів масової інформації засмічені надмірною кількістю пе- вмотивованих чужих слів, ненормативними на­голосами: випадок, залоза, параліч, середина, Ко­валь (прізвище) замість правильних випадок, за­лоза, параліч, середина, Коваль; перекрученими і погляду української фонетики й вимови витво­рами: міш, зраски, калєктар, апинився, чірівна дівчіна, Леоніт, касковий замість нормальних між (прийменник), зразки, колектор, опинився, чарівна дівчина, Леонід, казковий; незграбними морфолого-синтаксичними побудовами: посту­пають (замість надходять) пропозиції, п'ятиде- сяти, восьмидесяти замість п'ятдесяти, вісім­десяти, командувач миротворчими силами (пра­вильно — командувач миротворчих сил), бігство (треба втеча) від воєн та ін. На телеекрані замість Азербайджан нерідко вимовляють Азейбаржан. Солідна газета дозволяє собі писати: «Скан­дальні історії в дипломатичних представництвах України за кордоном дуже компроментують нашу державу».

Мовні недоладності трапляються навіть у важливих державних документах. В ухваленій у червні 1996 року Конституції України вжите стилістично невправне тавтологічне словоспо­лучення забезпечення безпеки (тавтології можна було б уникнути, написавши гарантування без­пеки). У тій же Конституції читаємо: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуд­дя». У фразеологізмі брати участь основне зміс­тове навантаження припадає на слово участь, тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з брати: бере активну участь, бере безпосе­редню участь, а не активно бере участь. Не дуже привабливий образ України створюють урядов­ці, які або розмовляють мовою колишньої мет­рополії (також далекою від її літературних норм), або використовують ламану українську: миротворницькі (замість миротворчі) сили, Міні­стерство іноземних (замість закордонних) справ, казначейство замість державна скарбниця, нам є чому (треба чого) повчитися тощо. Прикладів мовної неохайності дуже багато, як бачимо, і в офіційному мовленні. Ще більше їх у мовленні неофіційному.

Щедро постачає цілу Українську соборну державу «суржиком» Верховна Рада, яка, влас­не, ще нічого не зробила для впровадження Закону про державність української мови. Більше половини депутатів не хочуть розмов­ляти українською мовою, відверто демонстру­ючи зневагу до цього Закону. У найвищому органі законодавчої влади договори заключаються, оголошується наступний порядок денний тощо замість нормальних висловів договори уклада­ються, оголошується такий порядок денний.

Не бракує джерел «суржику» й поза Верхов­ною Радою. Виголошувач українських телеві­зійних новин переводить слово північ до розряду іменників чоловічого роду, розповідаючи про вихідців з України, котрі працюють «на Край­ньому Півночі». А відомий і шанований українсь­кий письменник (!), виступаючи на вечорі, при­свяченому пам'яті іншого письменника, вживає слово біль як іменник жіночого роду (тяжка біль; болей, якими жив народ), хоч у літературній та загальнонародній українській мові навпаки — біль   чоловічого   роду,  а північ    жіночого:   

« Чужий біль нікому не болить» (приказка); «Хто-зна, де цей тесляр з Крайньої Півночі міг навчи­тися рицарських тонкощів» (О. Гончар).

Ще один письменник видає такий «перл»: «Надто сильний і мужній він був, щоб позбав­ляти себе життя з-за якоїсь там премії». Годи­лося б знати, що з-за в нашій мові не передає причинових відношень; тут його заступає прий­менник через «Як же ти глянеш в очі батькові старому, що згинув від одчаю через тебе?» (Леся Українка). З публічних виступів письменників та інших діячів нашої культури й науки можна довідатися, що вони «приймають активну участь (замість беруть участь) у творенні української державності»; що «Тарас Шевченко навчався в Академії художеств (замість Академії мистецтв) у Петербурзі» і ще багато чого.

З екранів телевізорів розповідають про передвиборчу компанію (замість кампанію) в тій чи тій області України. З радіопередач чуємо про важке матеріальне положення (замість стано­вище) пенсіонерів.

Усі ці недоладності є наслідком мовної невибагливості, нерозрізнення лексичних та граматичних засобів української й російської мов, безоглядного перенесення в українську мову чужих слів і висловів. Найприкріше в цьому те, що таких помилок припускаються люди, які за своїм покликанням і становищем у суспільстві мали б бути взірцем української літературної мови, прикладом для решти мовців.

Національну мову творить народ, а її від­шліфована форма — літературна мова — ви­кристалізовується під пером митців слова. Українська мовна територія досить велика, тому геть усе, що на ній є, не може стати надбанням літературної мови. Поняття літературна мова і загальнонародна мова не тотожні в усіх народів. В основі сучасної української літературної мови лежать говори Середньої Наддніпрянщини (до речі, Над­дніпрянщина — найбільш українська назва, а в пресі чомусь віддають перевагу морфологічним синонімам Придніпров'я, Подніпров'я). У процесі свого розвитку наша (як і кожна інша) літера­турна мова ввібрала багато морфологічних, синтаксичних і особливо лексичних елементів з інших говірок. Тому не варто обурюватися, як це роблять деякі мовці, тим, що мова газет «засмічена «западенськими» словами, виразами, конструкціями речень». Не треба ділити україн­ців на східняків та західняків. Мову потрібно знати в усьому її синонімічному багатстві.

З різних причин у минулі роки й десятиліття багатьох українців було позбавлено можливості добре опанувати літературну мову. Тепер вони можуть заповнити цю прогалину. Тоді в них не буде підстав гнівно виступати проти слів, що їх нібито «ніколи не було в українській мові» і вони «невідомо звідки взялися». Так твердить один категоричний дописувач «Молоді Украї­ни». Ось кілька слів із наведеного ним списку: свічадо (дзеркало), нуртувати (клекотати, ви­рувати, пульсувати), справіку (споконвіку), свя­тобливий (сповнений великої пошани, рос. благоговейный), віншувати (вітати, поздоровляти), обжинкові свята (обжинки, свята на честь закін­чення жнив), далебі (справді, правду кажучи, їй-богу) тощо.

Серед цих слів є такі, що через непоро­зуміння досі не потрапили до словників україн­ської мови: етноцид — політика, спрямована на духовне й фізичне знищення якоїсь нації (від гр. етнос «нація» та лат. caedo «вбиваю», пор. геноцид, гербіцид і под.), оберіг — річ, що має чудодійну силу й приносить щастя, оберігає від небезпек; талісман. Але більшість наведених лексем здавна вживається в нашій мові. Напр.: «Хіба оті дорослі не знають, що книга — це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки» (Ю. Яновський); «Донна Анна перебирає у скриньці коштовні прикраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо» (Леся Українка); «Я, далебі, в тім не виною, Що так роз'їхався з тобою» (І. Котляревський); «А в містечку всі вони мали справіку свої грунти та левади» (І. Нечуй- Левицький); «Сидить над берегом рибалонька, пильнує, чи пливе стиха поплавок. Чи в вирві крутиться чи в нуртині нуртує» (П. Куліш) Тож треба краще читати українську літературу і час­тіше вдаватися до послуг словників.

При виборі якнайкращого лексичного, мор­фологічного, синтаксичного чи іншого варіанта не варто перебільшувати роль власних уподо­бань. Відомо, що не все, вживане на україн­ському мовному терені, стало надбанням сучас­ної української літературної мови, хоч діалекти й говірки є тим джерелом, що живить літера­турну мову. На це повинні зважати носії окре­мих говірок і не керуватися засадою «кажу, бо в нас так кажуть», а віддавати належне загально­народному скарбові — літературній мові. Коли одному хочеться всупереч літературним нормам казати двіста, другому — носе, баче, третьому — скіки, тіки, четвертому — зара, п'ятому — бурак, утрох, згорати, то вихідці з інших регіонів мають усі підстави відповісти, що в них кажуть інакше. Тож не роз'єднуймось бодай за окре­мими говірками, поширюймо усталені в літера­турній мові слова, словоформи та словосполу­чення: двісті, носить, бачить, скільки, тільки, зараз, буряк, утрьох, згоряти.

Життя не дуже пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового сталю, то до краю звужувано рамки її офіційного використання, то ретельно під різними при­водами винищувано її творців та плекальників. Але незважаючи на все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях. Ці норми треба засвоїти й дотримуватись їх, а не творити нові там, де немає на це жодної потреби.

ФОНЕТИКА Й ВИМОВА

Про українську мову кажуть, що нона евфонічна, тобто милозвучна, приємна на слух. Але милозвучність нашої мови створюється ба­гатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.

В И М О В Н І    Н О Р М И

Про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлен­ня відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов'язана з фонетичною системою мови. Оскільки фоне­тика є найбільш сталим, найконсервативнішим складни­ком мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літе­ратурної мови. Для української вимови такою базою є говори Середньої Наддніпрянщини, яку Володимир Самійленко називав українською Тосканою (маючи на увазі те, що сучасна італійська літературна мова виникла на основі тосканського діалекту). Носії середньонаддніп­рянських говірок засвоюють вимовні норми разом із засвоєнням мови; представники решти українських го­ворів опановують ці норми на пізніших щаблях осягання мовної майстерності.

Важливою рисою української фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених е та и, що наближаються один до одного, і ненаголошеного о перед складом з у) як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у топонімі Балаклава всі чотири а за якістю однакові, тільки наголошений звук у третьому складі довший від інших. Те саме можна сказати про у в слові бурундук, про і в слові мімікрія, про о в слові золото. Лише перед складом з у ненаголошений о наближається до у: зо^узуля, ко^ужух.

Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о. Отже, коли хтось каже директар, мажаритарна (система), харавий (спів) чи ще щось подіб­не, то він грубо порушує вимовну норму, яка визнає лише директор, мажоритарна, хоровий.

Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування го­лосних та приголосних у — в, і — й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у, і: «У Криму закін­чується оксамитовий сезон. Уже настала осінь, Ідуть дощі. Остал і Соломія. Вітер буяв у степу». Але: «Листя пожовкло в саду. Настала вже осінь. Дощі йдуть часто. Соломія й Остап». Прийменник в (а не у) використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В Одесі зацвіли акації. Ми були в Охтирці».

Порушення правил чергування спричинює нагрома­дження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність: «З'їзд екологів проходив в Криму (ввкр); Мале суденце довго плавало у океані (оуо)».

Інколи за різними формами слова закріплюється відмінне значення: удача (успіх) — вдача (характер, нату­ра). У таких випадках чергування небажане, слова треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнуги неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів Україна і Вкраїна існує така традиція: як офіційна назва держави Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

Одна з найголовніших ознак української літературної мови —дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: хліб, любов, народ, сніг, ніж, кладка, губка, п'ятнадцять і т. д. Коли, наприклад, диктори кажуть нарот, тритцять, заявиф, прибуф, то цим вони не тільки засвідчують свою професійну непридатність, а й завдають неабиякої шкоди культурі мовлення народу.

Шиплячі приголосні в українській літературній мові загалом тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м'якші порівняно з білоруськими): частина, чесний, гарячий, чобіт, чути, шити, джигіт.

Дещо пом'як­шуються шиплячі в позиції перед і, ю, я: читачі, ніччю, збіжжя, Запоріжжя. Працівники українського радіо, а надто телебачення нерідко роблять навпаки. Вимовляють чясто, чітач, чюти, чьорний, а потім, ніби згадавши про твердість шиплячих, починають давати надтверду вимову де треба й де не треба: чытачы, віршы, жынка, бджылка. Норма української ортоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: жити —жінка, шити —шість, читачі, джигун — бджілка, хочу — ніччю, жаль — збіжжя.

Літерою щ в українській абетці позначається звукоспо­лучення твердих шч. Отже, при написанні Полтавщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти Полтавшчина, шчирий, шче, шчастя і под. Поширена вимова типу Полтавшьщьіна, шьщьірий, шьщье, шьщьастя є карикатурою на українську ортоепію. У фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат ч і ц. Вимовляти їх треба як один злитий звук: заходжу (як захочу), ґудзик (як куций), зрідження (як зречення), піджак (як личак), джаз (як час), кукурудза (як царина). Відмінність при вимові тільки в наявності (дж, дз) чи відсутності (ч, ц) голосу. Під упливом письма в мовленні багатьох дикторів, лекторів, акторів та інших працівників слова (саме працівників, бо в митців слова цієї вади нема) замість одного звука чуємо два: заход-жу, дослід-ження, кукуруд-за, гуд-зик.

За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м та фонему р у кінці слова і складу слід вимовляти твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор'єв, кров'ю, любов'ю. Деякі мовці під упливом місцевих українських говірок, а ще більше під упливом російської мови надають цим звукам непотріб­ного пом'якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

М'які приголосні д' і т' в українській літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки вимова типу дзівчина, дзіло, дзякую, цінь, цямити, гудуць, сидзяць, цвітуць замість дівчина, діло, дякую, тінь, тямити, гудуть, сидять, цвітуть не є нормативна.

Не відповідає літературним нормам поширена в публіч­них виступах тверда вимова свистячих з, с, дз, ц перед пом'якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх; тут слід вимовляти зьвір, сьвіт, дзьвякати, цьвіт, сьміх.

Нове видання «Українського правопису» поновило в правах репресовану 1933 року літеру ґ для позначення проривного задньоязикового звука. Цю літеру рекомен­дується писати в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґиґнути, ґирлига, ґлей, ґніт (рос. фитиль), ґрасувати (розчищати, витоптувати), ґрати (рос. решетка), ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що літера тепер є в українській абетці, добре, що можемо вже розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», р. відм. гніту) і ґніт (р. відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у 3-му виданні «Українського правопису» (с. 20). Їх далеко більше (див. «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка).

Деякі мовці (здебільшого неофіти), зрадівши з понов­лення літери ґ, почали активно вживати позначуваного нею звука. На жаль, уживають його часто недоречно, кожен запроваджує норму на власний розсуд. Правило щодо використання літер г і ґ було добре розроблене в правописі 1929 року, забороненому в запалі боротьби з «буржуазним націоналізмом» у 1933 році. За тим пра­вописом (у виробленні його брали участь мовознавці — представники всіх роз'єднаних тоді українських земель) у словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки!): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомео­патія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компо­нентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від гр. holos «увесь, цілий»), гомо- (від гр. homos «рівний, однаковий»), -граф, -лог та ін. Приміром, гео­графія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у згадуваному вже словнику за редакцією Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є й літера ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g. Отже, ґатунок (нім. Gattung), ґільйотина (фр. guillotine), ґума (лат. gumma), конґломерат (лат. conglomeratus), реґіон (лат. regio), Ґріг (Grieg), але гумус (лат. humus), гуманізм (лат. humanus), Гайдн (Haydn), Гарвей (Harvey). Особливу увагу варто звернути на слова, де є обидва звуки: Геґель, Гюґо (Hegel, Hugo). Тож уживати звук ґ в словах іншомовного походження треба не де кому заманеться, а лише гам, де для цього є підстави. Якщо хтось не знає правил, то ліпше тимчасом (до засвоєння їх) утриматися від надмірною гекання. Бо дуже смішно слухати від досить відомих і шанозаних людей «перли» на кшталт ніґілізм (nihil), Йоґанн (Johann), Ґавел (Havel). Гадаючи, що в кожному запозиче­ному слові треба вимовляти ґ, вони уподібнюються одному оперетковому героєві, котрий був упевнений, що досить до будь-якого слова додати -ус, як воно набуде латинського звучання: бабус, лопатус, панус.

Звертаю увагу ще на одну поширену помилку проти української фонетики й вимови. В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea); фонему h слід передавати через г. Хотілося б, щоб це запам'я тали диктори й коментатори Українського радіо й телебачення, котрі не тільки не читають жодних мовних порад, а й не заглядають у словники української мови. Ігноруючи рекомендації українських лексикографічних праць, вони беззастережно й безпідставно копіюють своїх московських колег і вимов­ляють Ханс, Хельмут, Хофман, Йоханнесбург і т. ін. У російській мові такс явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є лише ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці h суперечить здоровому глуздові. Це майже те саме, що замість голова, гриб, глина казати ґолова, ґриб, ґлина або холова, хриб, хлина. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гельмут, Гофман, Йоганн, Йоганнесбург, нігілізм тощо.

В українській літературній мові, крім твердого л (лава, лад, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл) та м'якого ль (лід. льон, лякати, міль), маємо середній «нейтральний» звук л у позиції перед е та и: лебідь, лемент, легко, зелений, шалений, лити, листя, колишній, малий. Іншомовні слова при запозичанні підпорядковуються фонетичним та іншим законам української (так само й будь-якої іншої) мови. Оскільки за нормами української літературної мови ми не можемо сказати лєбідь, зелєний, шалєний, то й у запози­чених словах фонема л у такій позиції не може бути ні твердою, ні тим більше м'якою: телеграма, лекція, ленч, балет. Вимова на кшталт лєкція, тєлєграма, балєт нагадує манірно-«інтелігентські» фонетичні варіанти літєратура, тєхнікум, аудіторія, маріхуана замість нормативних літе­ратура, технікум, аудиторія, марихуана. Це ж правило поширюється й на власні назви всіх типів: Лесбос (острів в Егейському морі), Лета (річка забуття в давньогрецькій мітології), Лейтон (місто у Великобританії), Лейбніц, Ленін. До речі, про Леніна. Хоч би як хто до нього ставився, прізвище (тобто псевдонім) треба писати відповідно до законів української фонетики й вимови. Навіть у часи безтямного обожнювання цієї особи, коли не можна було міняти жодного звука в імені неперевершеного теоретика тоді ще не розвінчаного вчення, українські мовознавці відстояли право рідної фонетики не запозичати чужих звукосполучень типу лє. А тепер демократичні видання змагаються в кількості написань на зразок Лєнін, Челєн- джер та ін., які спотворюють правописне й звукове обличчя української мови.

При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова відсутні в ній звуки замінює близькими до них власними. Наприклад, міжзубний приголосний th в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим т. У французьких словах ingenier, redisseur лабі­алізований е в останньому складі відтворено в нас україн­ським звуком е (нелабіалізованим): інженер, режисер. Та­кий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом у засобах масової інформації, а подеколи й у художніх творах можна почути й прочитати Гьоте, Кьольн. Автори таких варіантів давно відомих назв, мабуть, гадають, що вопи знають і українську, й чужі мови краще за Івана Франка, Лесю Українку та за всіх українських мовознавців, що дає їм підстави «вдосконалю­вати» передачу чужих слів. А насправді це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).

У згаданих словах немає ніякого пом'якшеного ґ чи к перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимов­леним при заокругленні випнутих уперед губів) звуком е. Якщо писати Гьоте, Кьольн, то треба йти далі — режисьор, інженьор і под. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн.

Не варто відступати від традиції й при відтворенні українською мовою назви сусідньої братньої країни Білорусі. Бо коли Беларусь, то мають бути й бєларуси, й бєларуська мова. А це вже цілковите паплюження вікових традицій та фонетичного обличчя української мови.

ВИПАДНІ ЗВУКИ

Багато іменників в українській мові мають випадні звуки (тобто звуки о, е, які зникають при відмінюванні): садок — садка, сон — сну, день — дня, молебень (саме молебень, бо в деяких українських газетах на російський кшталт пишуть молебен) — молебня, шершень — шершня, Бурячок — Бурячка, Турець — Турця, Шершень — Шершня. Притаманна українським загальним власним назвам, ця особливість, як правило, не поширюється на запозичені слова: брелок — брелока, бюлетень — бюлетеня. Часом мовці помилково вимовляють брелок — брелка, бюлетень — бюлетня (в останньому слові до того ж ставлять не­правильний наголос на першому складі — бюлетень).

ЧЕРГУВАННЯ О, Е з І

Характерною фонетичною рисою української мови є ікання, тобто вимова і на місці о та е в закритих складах; причому у відкритих зберігаються давні звуки о й е. Як відомо, закритий склад закінчується на приголосний звук, а відкритий — на голосний. Правило це, за нечисленними винятками, поширюється на всі українські слова: сіль — солі, піч — печі, віл — вола, кінь — коня, Чорновіл — Чорновола, Білокінь — Білоконя, гори — гір, села — сіл, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір — кольору, папір — паперу, Антін — Антона, Прокіп — Прокопа, Сидір — Сидора. Новіша лексика іншомовного походження вживається без такого чергування: балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер і под.

При творенні нових українських слів треба орієнту­ватися не на згадані нечисленні винятки, а на правило. Порівняно нові, але вже широко використовувані лексеми кросівки (від крос), вітрівка (од вітер) виникли за зразком криївка, мандрівка, щедрівка. У деяких газетах замість нор­мативних форм вітрівка, кросівки вживають суржикових вітровка, кросовки.

«Зачаровує співучою східною говіркою, але вже пе­ресипаною суржиком, мов пшениця кукілем», — читаємо в одній із газет про матір славетного композитора й співака. В іменника чоловічого роду кукіль (що є назвою бур'яну родини гвоздикових) при відмінюванні відбува­ється чергування і з о: кукіль — куколю — куколем і т. д. Напр.: «Будь сіячем, і хай життя твоє // Насущний хліб, а не кукіль дає» (Л. Забашта); «Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цвітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки серед лісу золотистих стебел!» (І. Франко).

Запорізька (не Запорозька) Січ

Багатьох цікавить питання, як правильно писати — Запорозька Січ чи  Запорізька Січ.
          В останні роки на сто­рінках преси, в художній літературі почали розмежовувати два поняття, позначаючи це розмежування на письмі: запорозький уживають тоді, коли йдеться про добу Ко­заччини, а запорізький застосовують у назвах, пов'язаних із нашою сучасністю. Таке розрізнення видається штуч­ним. Мовознавці давно навели достатню кількість доказів на користь форми з і. Основний аргумент тих, хто обстоює варіант Запорозька Січ, полягає в тому, що «Січ була за порогами». Цілком правильно. Але ж в однині буде поріг, наприклад Кодацький. Візьмемо інші випадки. Слово роздоріжжя походить від дорога. У закритому складі пи­шемо й вимовляємо і, у відкритому — о. У топонімі Тернопіль друга частина пов'язана зі словом поле, то що ж — будемо писати Тернополь? Вийде, нібито наша мова роз­вивається в зворотному напрямку.

Звук і в українській мові вельми поширений. Уживаємо його на місці звука, що позначався колись літерою «ять»: віра, дід, ліс (nop. рос. вера, дед, лес, и. wiara, dziad, las); у закритих складах на місці о, е: сніп — снопа, поріг — порога, дороги — доріг, піч — печі, Київ — Києва. Перехід о, е в і розпочався в X столітті і завершився в XIII столітті. Цей процес відбувався рівнобіжно з занепадом зредукованих голосних ъ й ь. Тож на час заснування Січі за порогами ікання вже стало нормою живого мовлення. Але на письмі ще довго діяли норми староукраїнської мови, де такі фонетичні зміни не позначалися. Не відбивали всіх фонетичних змін і літописи, де бачимо написання Кыєвъ, Києвъ, Кієвъ, Львовъ, Черниговъ. Але ж звемо їх тепер Київ, Львів, Чернігів.

У XIX столітті застосовували традиційний правопис, за яким писали стôль, пісня, а вимовляли стіл, пісня. Наприклад, «Гомонь, гомонь по дубровь» (Українські пісні, видані
М. Максимовичем. К., 1962. Фотокопія з видання 1827 p., с. 6). Пантелеймон Куліш запровадив фонетичний правопис, яким ми користуємося й тепер (однак той правопис довго пробивав собі шлях, поки не запанував на всій етнографічній території України). Форма Запорозька Січ підтримувалася не лише тим, що більшість історичних праць українські вчені мусили писати, на жаль, іншими мовами, а й тенденцією наближати вимову й написання до російської мови. Отож і сталося так, що в нас козацький полковник Максим Кривоніс, а ініціатор стахановських методів на залізничному транспорті Петро Кривонос, Люд­мила Старицька-Черняхівська, а радянський генерал Іван Черняховський, хоч усі вони — діти української землі.

Тритомний «Російсько-український словник», що вий­шов 1968 року, готувався за часів хрущовської відлиги, звідти повикидали багато нав'язаних раніше росіянізмів. Тому там є лише одна нормативна форма Запорізька Січ (т. З, с. 270). Так само в УРЕ, яку редагував видатний український поет Микола Бажан (т. 5, с. 181—186). Отож як свою прадавню столицю ми звемо Київ у всіх випадках, так само й Козацьку Республіку маємо називати Запорізька Січ — відповідно до законів нашої милозвучної мови.

Найпоширеніші   помилки    фонетичного плану

Правильно	Неправильно		Правильно	Неправильно
балет	балєт		Кельн	Кьольн
Ганс	Ханс		лекція	лєкція
Гельмут	Хельмут		Лета	Лєта
Гофман	Хофман		марихуана	маріхуана
Ґете	Гьоте		нігілізм	ніґілізм
Запорізька Січ	Запорозька Січ		проблема	проблєма
Йоганнесбург	Йоханнесбург		телеграма	Телеграма

НАГОЛОС

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні акцентуаційних норм україн­ська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, — надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність, неохайність.

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова дикторів радіо й телебачення. Нам, українцям, у цьому, як і ще багато в чому, не пощастило. Незважаючи на те, що ми дали світові Олександра Довженка, фільмів доброю укра­їнською мовою бачимо мало. Значна частина пред­ставників сучасного українського театру не українські артисти, а люди, що грають роль українських артистів, бо розмовляють по-українському тільки на сцені. І коли про­ходиш повз будинок Інституту театрального мистецтва та чуєш російськомовні діалоги майбутніх діячів нашого кону, то з гіркотою усвідомлюєш, що різких змін на краще в найближчі роки не передбачаеться.

На радіо й телебаченні справи в цій ділянці ще гірші. Коли, приміром, в українському слові є подвійний наго­лос, вибирають спільний з російським: завжди', договір, алфавіт (рос. всегда', догово'р, алфави'т), хоч природніші традиційні наголоси за'вжди, до'говір. Наголос у слові алфа'віт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфа'вітон, від якого походить укра­їнська лексема. Так само й пара'ліч від пара'лісі, фено'мен від фено'менон тощо. Це свідчить про давні й безпосередні зв'язки українців із греками.

Буває, що й не подвійний, а єдиний український наго­лос, не схожий на російський, замінюють останнім. При­чому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й дик­тори з чималим стажем. Замість Гараси'м, Гераси'м (Гараси'мович, Гераси'мович) вимовляють Гера'сим (Гера'симович). Замість общи'на (первісне дородове об'єднання людей) уживають о'бщина в словосполученні палата о'бщин, демон­струючи до того ж незнання лексичних норм, бо україн­ською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії.

14 жовтня (за старим стилем 1 жовтня) відзначаємо велике християнське свято Покро'ву. Наголос у назві свята стоїть на другому складі, що відбивають усі словники української мови, а також прислів'я й приказки: «Прийшла Покро'ва, заревла дівка, як коро'ва» (значення цієї при­казки — прийшов час каяття). А по радіо й телебаченню, розповідаючи про це свято, досить часто кажуть Покрова', збиваючи з пантелику цілу Україну.

Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні — того', цього'. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) то'го (цьо'го). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: того (цього) і до того' (цього').

Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необгрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Останнім часом чуємо імперський та ринко'вий. Треба пам'ятати, що ці прикметники мають наго­лос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імпе'рія — імпе'рський, ри'нок — ри'нковий. Поши­рені в розмовному мовленні варіанти імперський, ринко'вий є ненормативними.

Прикро вражає те, що чимало українців не вміє пра­вильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Укра'їна, укра'їнець, укра'їнсь­кий з погляду загальнонародної мови діалектний, а з пог­ляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі — Украї'на, украї'нець, украї'нський. Завдяки академі­кові Л. Булаховському такий наголос закріпився і в сучас­ній російській літературній мові — Украи'на, украи'нец, украи'нский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».

Найчастіше порушують наголос у словах нови'й, ви'па­док, сере'дина, нена'висть, текстови'й, фахови'й та ін. В усному мовленні раз по раз чуємо новий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголос на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нове' життя ново'го прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали нови'ми, Як налагодить струни мої ?»  (В. Сосюра).

Слово ви'падок у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос — на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: ви'балок, ви'няток, ви'росток, ви'селок, ви'сно­вок тощо. Отже, наголос випa'док неприродний для укра­їнської мови. Слово нена'висть, а також усі похідні від нього (нена'висний, нена'видіти, нена'виджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України, уживаний у поетів, що репре­зентують різні говори нашої мови (Т. Шевченко,
І. Фран­ко, Леся Українка, М. Рильський, М. Вінграновський та ін ): «Тільки той нена'висті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я нена'виджу рабства кайдани» (П. Грабовський). Тож для наголосу ненависть в українсь­кій мові немає жодних підстав. Текстови'й і фахови'й наго­лошують за зразком прикметників, що походять від односкладових складових іменників лісови'й, льодови'й, снігови'й, цехови'й (від ліс, лід, сніг, цех тощо).

В одній із навчальних передач довірливих телеглядачів запевняли, начебто українською мовою треба казати два острови. Але це не відповідає дійсності, бо іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: о'зеро — озе'ра, але два (три, чотири) о'зера-, де'рево — дере'ва, але два (три, чотири) де'рева; жінка —жінки', але дві (три, чотири) жінки; о'стрів — острови', але два (три, чотири) о'строви.

Нижче наведено слова та словоформи,
в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм.

Правильно	Неправильно		Правильно	Неправильно
беремо'	бере'мо		візни'к	ві'зник
бо'втати	бовта'ти		вільха	вільха'
Бог, мн. боги'	Бог, мн. бо'ги		вісімдеся'т	ві'сімдесят
бо'сий	боси'й		вітчи'м	ві'тчим
була', було', були'	бу'ла, бу'ло, бу'ли		Гараси'м	Гара'сим
валови'й	ва'ловий		госте'й	го'стей
везти' (ввезти')	ве'зти (вве'зти)		граблі'	гра'блі
верба'	ве'рба		держа'вницький	державни'цький
верете'но	веретено'		до'шка	дошка'
вести' (ввести')	ве'сти (вве'сти)		дро'ва	дрова'
Правильно	Неправильно		Правильно	Неправильно
ви'падок	випа'док		за'лоза	залоза'
вира'зний	ви'разний		ідемо'	іде'мо
імпе'рський	і'мперський		Покро'ва	Покрова'
Ква'ша (прізвище)	Кваша'  (прізвище)		Полта'вщина	Полтавщи'на
ки'дати	кида'ти		порядко'вий	поря'дковий
ки'шка	кишка'		предме'т	пре'дмет
кінчи'ти	кі'нчити		при'ятель	прия'тель
кле'їти	клеї'ти		пу'рхати	пурха'ти
Кова'ль (прізвище)	Ко'валь (прізвище)		ре'мінь	ремі'нь
ко'лесо	колесо'		ре'шето	решето'
ко'лія	колія'		ри'нковий	ринко'вий
контракто'вий	контра'ктовий		рідки'й	рі'дкий
коро'мисло	короми'сло		се'рдити	серди'ти
ко'сий	коси'й		сере'дина	середи'на
котри'й	ко'трий		сиро'ватка	си'роватка
Краве'ць (прізвище)	Кра'вець (прізвище)		сімдеся'т	сі'мдесят
кра'сти, кра'ду	красти', краду'		обру'ч	о'бруч
кро'їти	крої'ти		озна'ка	о'знака
кропива'	кропи'ва		о'лень	оле'нь
ку'рятина	куря'тина		осока'	осо'ка
кухо'нний	ку'хонний		ота'ман	отама'н
легки'й	ле'гкий		пара'ліч	паралі'ч
льодови'й	льодо'вий		па'сти	пасти'
мали'й	ма'лий		пеня'	пе'ня
металу'ргія	металургі'я		перчи'ти	пе'рчити
нена'видіти	ненави'діти		петля'	пе'тля
нена'висний	ненави'сний		нести'            (внести')	не'сти (вне'сти)
нена'висть	не'нависть		нови'й	но'вий

У словниках є низка слів, що мають подвійний наголос.
Нижче в лівому стовпчику подано слова з наголосом, якому слід віддавати перевагу.

Правильно	Неправильно		Правильно	Неправильно
алфа'віт	алфаві'т		жало'	жа'ло
алфа'вітний	алфаві'тний		за'вжди	завжди'
весняни'й	весня'ний		мили'ти	ми'лити
ви'сіти	висі'ти		про'стий	прости'й
до'говір	догові'р		ясни'й	я'сний

ЛЕКСИКА

СИНОНІМІЧНЕ БАГАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова дуже багата на синоніми, тобто на слова, близькі або тотожні значенням. Прикладів можна наводиш чимало, але обмежуся одним. Для називання поняття «лінія зіткнення неба з землею» маємо такі слова: обрій, горизонт, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид тощо. Синонімічне багатство нашої мови є одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову. Проте не всі мовці як належить використовують цю лексичну особливість української мови. Досить часто пере- вагу віддають якомусь одному слову з синонімічного ряду, причому не найкращому. Причини тут різні: недостатній рівень володіння рідною мовою, вплив інших мов, неви­багливість у доборі засобів мовного спілкування.

Становище погіршується тоді, коли людина активно користується двома близькоспорідненими мовами, які не цілком засвоїла. Відомо, що багато українців та білорусів упродовж кількох десятиліть користувалися в побутовій сфері рідною мовою, а в офіційному спілкуванні «добро­вільно» переходили на російську, не знаючи жодної з мов у повному обсязі. Це спричинило перехід до пасивного за­пасу слів, віддалених щодо звучання від російських, і активізувало використання спільних з російською мовою компонентів синонімічного ряду. Та ще й невпинна бо­ротьба зі «шкідництвом на мовному фронті»! Обстоювання оригінальних українських чи білоруських слів розцінюва­лося як один із найтиповіших проявів націоналізму. За таких умов з білоруської мови усунули слово места (місто), послідовно замінивши його па горад; з української вилу­чили зовсім або залишили в словниках з ярликами «заста­ріле» чи «діалектне» слова реченець (строк), робітня (май­стерня), приросток (префікс), наросток (суфікс) та багато інших.

Мова збагачує свій лексичний склад не лише з власних ресурсів, а й шляхом запозичання з інших мов. Буває, що іншомовне слово є єдиною назвою певного поняття. Скажімо, лірика «один з основних різновидів красного письменства (поряд з епосом та драмою)». Нерідко запози­чення з якоїсь мови стає синонімом до власне українського слова: бібліотека — книгозбірня, фон — тло, масштаб — вимір і под. Інколи синонімами стають запозичення з різних мов: галстук (нім.) —краватка (фр ), кофе (через рос. з гол.) —кава (через тур. з араб.).

Синоніми, як відомо, вирізняються відтінками значен­ня, стилістичним забарвленням, закріпленістю за певним стилем мови, частотою вживання. Приміром, латинське за походженням фон використовується здебільшого в науко­вій літературі, тло переважає в художніх та публіцистичних текстах; запозичене з грецької мови бібліотека нейтральне, а власне український відповідник книгозбірня має відтінок урочистості, тому вживається частіше в поезії й публіцис­тиці. Напр.: «Другий будинок за рогом —була Громадська бібліотека» (А. Головко); «Якщо він надумає саме в ці дні переїздити на новосілля, то ви з великою охотою пособите йому скласти книгозбірню» (Л. Яновська). Це не означає, що такі стосунки між словами є незмінними. З огляду на різні чинники лексеми можуть помінятися місцями, але неодмінною умовою існування синонімів як таких у мові є їхня значеннєва чи стилістична відмінність. Коли такої відмінності немає, тобто коли слова (особливо запозичені) нічим не відрізняються одне від одного і, отже, є не синонімами, а дублетами, котресь із них відтісняється на другий план і згодом виходить з ужитку.

Критерії відбору можуть бути як внутрішньомовні, гак і позамовні. Наприклад, із морфологічних дублетів емоцій­ний — емоціональний, офіційний — офіціальний зрештою перемогли перші під упливом досить поширеної в нашій мові словотвірної парадигми на -ійн- (еволюційний, консти­туційний, порційний, потенційний тощо).

Тривалий час позамовною причиною існування того чи того слова в українській мові була наявність його в мові російській. Із двох слів для називання того самого поняття галстук — краватка, фарфор — порцеляна, кофе — кава, карта —мапа вибирали те, яке було в російській мові — галстук, фарфор, кофе, карта, і відсували на другий план (краватка, порцеляна, кава) або викидали зовсім (мапа) те, якого в російській мові не було. Хоч традиція вживання в українській мові вимагала іншого, часом протилежного підходу.

Коли «Російсько-український словник» 1948 року, який готували до видання за тяжких умов війни й евакуації та ще й з настановою на максимальне зближення мов, перестав задовольняти потреби українського суспільства, в Інституті мовознавства Академії наук України почали укладати інший словник. Новий тритомний «Російсько- український словник» вийшов друком 1968 року (потім його ще перевидавали). Тут маємо чимало позитивних змін. При перекладі російського слова кофе та його сло­вотворчого гнізда на перше місце поставлені утворення від кава, але, на жаль, не в усіх випадках. Така нерішучість укладачів пояснюється тим, що словник укладався за часів хрущовської відлиги, а видавався на початку брежнєвсько- го застою. Тепер треба вирівняти все гніздо: кава, кавник, кав'яник, кавниця, кавовий (кавове дерево), кав'ярня, каво­варка і т. ін. Бо в пресі досі пишуть: «Добре, що в продажу є зерно, та й кофемолка, мабуть, у кожного знайдеться».

Правильно зробили укладачі тритомника, поставивши бодай на друге місце при перекладі рос. фарфор слово порцеляна, повернувши його в такий спосіб до мовного вжитку. Тепер слову порцеляна та всім похідним від нього (порцеляновий, порцеляново-фаянсовий і под.) з огляду на традиції української літературної мови слід віддати пере­вагу перед словом фарфор та його словотворчим гніздом. Так само слову краватка перед словом галстук, слову перука перед словом парик, бо від першого маємо утворен­ня перукар, перукарка, перуковий, перукарня, перукарський, а від другого нічого, крім просторічного парикмахерська, часто зіпсованого до паліхмахтірська.

Тривале зросійщення українців призвело до втрати дороговказів у користуванні рідною мовою. Досі багато хто з мовців залюбки вживає слова благополуччя, відправляти­ся, дислокуватися, діючий, добросовісний, економити, значи­мий, кафетерій, корзина, настійливий, прийомна, проти­річчя, початкуючий і майже цілковито нехтує далеко кращі синонімічні відповідники добробут, вирушати, розміщати­ся (розташовуватися), дійовий, сумлінний, заощаджувати, значущий, кав 'ярня, кошик, наполегливий, приймальня, супе­речність, початківець.

Навряд чи має рацію той, хто відсуває на задній план слова лише за те, що вони спільні з лексемами інших слов'янських мов. Але ігнорувати оригінальні елементи української лексики теж немає жодних підстав.

Багаточисленний,    малочисленний    чи    численний, нечисленний

Причиною багатьох лексичних та граматичних помилок у мові засобів масової інформації є тяжіння над авторами слів та морфолого-синтаксичних конструкцій російської мови, прагнення скалькувати ці конструкції замість того, щоб знайти щось своє. Російській антонімічній парі прикметників многочисленный і малочисленный в україн­ській мові відповідають пароніми численний та нечисленний. Напр.: «Під садом починалися численні стежки, якими були пописані всі гори понад Дніпром» (Л. Смілянський); «Не­численні зауваження не знижують рівня аналізованого дослідження» (журн.). У газетах і по радіо й телебаченню часто-густо чуємо та читаємо: «Малочисленні (замість нечис­ленні) відвідувачі музею; люди, виховані на багаточисленних (замість численних) постановах» і под.

Баня, маківка, склепіння, шатро, а не купол

На позначення поняття «опуклий дах у формі півкулі» в українській мові існують такі назви: баня, маківка, склепіння, шатро, уживані в прямому й переносному зна­ченні: «Підійшли ближче, побачили верховини церков — і з золотими банями, і з блакитними» (Панас Мирний); «Високі крислаті верби зеленою банею нависли над ву­личкою» (М. Коцюбинський); «Сонце зачервонило ма­ківки церков» (О. Гончар); «Після низьких склепінь ката­комб небо здавалось таким високим...» (Ю. Смолич); «Під синім склепінням високого неба розкинувся широкий, аж до самого обрію степ» (Д. Бедзик); «Гориш брильянти в небеснім шатрі і очі зоріли дівочі» (М. Вороний). У сучасній мовній практиці з цього синонімічного ряду вжи­вається, на жаль, тільки купол, хоч має на те найменше підстав.

Барва і фарба

Російське слово краска має конкретне значення (речо­вина для малювання, для забарвлювання в інший колір) (укр. фарба) і абстрактне (колір, тон, колорит, відтінок) (укр. барва). Під упливом російської мови в нашій пресі всупереч українським лексико-семантичним законам слову фарба часто надають абстрактного значення: «У полоні фарб і звуків; Фарби рідної природи». Нормативні українські сполучення: водяні фарби, олійні фарби, зелена (синя, чорна) фарба, у полоні барв і звуків, барви рідної природи. Напр.: «З вікна видно сад у пишних барвах золотої осені» (газ.); «У коридорах і на сходах консерваторії йшов ремонт, пахло свіжим вапном та олійною фарбою»(В. Кучер); «Малахіт — це крихкий мінерал яскраво-зеленого кольору» (підр.).

Безпечний і безжурний, безтурботний, недбалий

Раз по раз можна прочитати й почути вислови на взірець: «Причиною аварії стала безпечність водія; Діти безпечно гралися на проїжджій частині вулиці»- Безпечний означає «такий, що не таїть у собі небезпеки; гарантований від небезпеки». Напр.: «Перемога, товариші!.. Яким без­печним, надійним, просторим зробився одразу світ» (О. Гончар). Безпечність — це відсутність небезпеки: «Я не шукав безпечності в той час, як навколо мене бриніли кулі» (Леся Українка). Російські відповідники цих україн­ських слів — безопасный, безопасность. А в наведених уривках газетних текстів маємо справу з невмотивованим використанням російських слів беспечный і беспечность, які українською мовою перекладаються безтурботний (безтур­ботність), безжурний (безжурність), недбалий (недбалість). Тож правильно було б написати: «Причиною аварії стала (або аварію спричинила) недбалість водія; Діти безжурно (безтурботно) гралися на проїжджій частині вулиці».

Бібліотека, книгозбірня

Запозичене з грецької мови слово бібліотека нейтраль­не, тобто вживане в усіх стилях сучасної української літера­турної мови: «Першу бібліотеку в Київській Русі створив князь Ярослав Мудрий 1037 року при Софійському соборі» (з підручника); «Вона згадала, що їй треба здати кілька книжок до клубної бібліотеки» (О. Гончар). Власне україн­ський відповідник книгозбірня має відтінок урочистості, тому його використовують здебільшого в поезії та публі­цистиці: «У Сквирі, в тихій книгозбірні живе мій друг, старий казкар вечірній» (М. Рильський); «Всяке друковане слово з усіх галузей науки мало своє місце на поличках цієї книгозбірні» (Ю. Смолич).

Бігун, біженець, утікач

Нерідко трапляється, що в близькоспоріднених мовах слова не збігаються в кількості значень. Наприклад, рос. бежать означає «прискорено пересуватися, швидко ру­хатися» (укр. бігти) і «рятуватися від небезпеки, поспішно відступати, самовільно лишати когось або щось» (укр. тікати). Від тікати походять утеча (втеча), утікач, утікачка (втікач, втікачка) тощо. З-поміж численних похідних від бігати, бігти варто зупинитися на омонімах бігун — спортсмен, що володіє технікою бігу, та бігун — полюс. Під час боротьби з «буржуазним націоналізмом» останнє слово усунули з активного обігу, незважаючи на тривалість уживання його в мові та авторитет класиків української літератури: «Найтепліше на Землі попід рівно- денником (екватором. — О. П.), а найхолодніше коло бігунів» (Словник за редакцією Б. Грінченка); «В останні часи вона почувала себе такою втомленою, байдужою до всього, немов вона і світ були два бігуни, які ніколи не стрінуться» (М. Коцюбинський); «Я оце, опинившись між двома критичними бігунами, думаю взяти якраз посере­дині, то, може, тоді якраз по правді буде» (Леся Українка). Тепер слово бігун у значенні «полюс» має посісти своє законне місце. З дієсловом бігти пов'язане й біженець, проте воно утворене не в нашій мові, а без достатніх підстав запозичене з російської. Його треба вилучити з ужитку, бо в українській мові на позначення цього поняття здавна існує семантично закономірніше втікач (утікач).

Двозначне рос. бежать на кожне із своїх значень має окремий український відповідник. Невдалий вибір цих відповідників спричинює лексичні помилки на зразок «Чому біжать солдати?». У газетному повідомленні з таким заголовком ідеться не про змагання з бігу, а про втечу солдатів з будівельних батальйонів війська. Отже, правильний варіант — «Чому тікають солдати?».

Близько, біля

В одній із публікацій про культуру мови на позначення приблизної кількості радять уживати тільки прийменник біля й категорично заперечують використання слова близь­ко як нібито неприродного й штучно нав'язаного в цій ролі. А насправді це лише суб'єктивна думка авторів публікації, бо: «Вранці прокидаємось близько десятої години» (Леся Українка); «Було вже близько вечора» (І. Франко); «Я працював у Галичині близько двох місяців» (О. Довженко). Поряд із близько використовуються, звичайно, і біля та коло: «Біля сотні озброєних мисливців-старовірів товпить­ся коло тайгової дзвіниці» (О. Довженко); «Я б ніколи не сказав, що їй було коло ста років» (С. Васильченко).

Блюдо й страва

Слово блюдо в нас означає — «широка посудина»: «Увійшла Параска, несучи на блюді печену качку» (Панас Мирний). А продукти, приготовані для вживання, звуться стравами. Тому треба казати перші (другі, треті) страви, а не перші (другі, треті) блюда, як пишуть у газетах. Напр.: «Ми побачили серед подвір'я довгий стіл, рясно заставле­ний пляшками й стравами» (С. Журахович).

Вагання і коливання

На Українському телебаченні часом можна почути: «Дякую Вас, що Ви без коливань погодились на що зустріч».

Так журналісти звертаються до запрошених учасників передачі. Цими «зразками» підтверджується сумний факт, що ті люди вдаються до української мови лише перед мікрофоном і думають не про те, як краще висловити думку, а як перекласти текст із російської. Колебание справді по-українському коливання, але в фізичному розу­мінні: коливання маятника, коливання температури тощо: «Я бачу світ пишний і неба сіяння, Долину розкішну, квіток коливання» (Леся Українка). А коли йдеться про сумніви, нерішучість, то доречне слово вагання. Напр.: «Зрілість людська виростає з боротьби. Часто з боротьби з самим собою. Зі своїми сумнівами, ваганнями» (М. Іудей­ко). Отже, нормальною українською мовою слід сказати: «Дякую Вам, що Ви без вагань (не вагаючись) погодилися на цю зустріч».

Вантаж, а не груз

Слово груз у ході відбору лексичних засобів не прище­пилося в сучасній українській літературній мові, замість нього вживаємо вантаж. Отже, й похідні від груз — грузовий, грузовик, нагрузка, загружати тощо не є нор­мативними, мають «суржикове» забарвлення. Двослівна офіційна назва вантажний автомобіль для скорочення вислову в пресі цілком слушно замінюється порівняно новим словом — вантажівка, якого поки що нема в словниках, але воно, без сумніву, посяде там належне місце. Напр.: «До цукрового заводу раз по раз під'їжджають наповнені буряками вантажівки» (газ.); «Молодий водій вантажівки в пошуках своєї зниклої нареченої проникає в загадковий і небезпечний світ прадавніх ритуалів» (газ.). Що ж до інших похідних від груз, то їх слід замінювати утвореннями від вантаж, вантажний, вантажити, наван­таження, завантажувати й под. Речення з газети на зразок «Загружають машину всякою всячиною» помилкове з погляду лексичних норм.

Варто і досить

Без достатніх доказів інколи відмовляють у праві на користування присудковим словом варто на позначення умови швидкого здійснення чогось: «Варто було тільки поглянуть на мене в той вечір, як панна Анеля запрохала мене кататься» (М. Коцюбинський); «Каховка поставала перед ним, як біле, веселе місто-ярмарок у пишній зелені, у каруселях, у весняних барвистих райдугах, під якими кожному везе, під які лише варто вступити, як у кише­нях тобі вже задзвонять легендарні таврійські червінці» (О. Гончар). У таких конструкціях варто синонімічне словам досить, як тільки, тільки-но.

Великдень, Пасха, Трійця

Недостатнє опанування лексичних норм знижує куль­туру вислову, відвертає увагу сприймана інформації від змісту повідомлюваного. Тому преса, радіо й телебачення поміж інших важливих завдань мають і таке: пропагувати норми літературної мови. На жаль, часто трапляється навпаки. Скажімо, газета повідомляє: «Вихідними оголо­шено й дні Пасхи та Троїці». Слово Пасха в словнику за редакцією Б. Грінченка відсутнє, у тлумачному 11-томному «Словнику української мови» та в «Російсько-українсь­кому словнику» подане з різними обмежувальними поз­начками. В українській та інших слов'янських і неслов'ян­ських мовах слово Пасха вживають для позначення відповідного єврейського свята. Від Пасха утворено укра­їнське паска — «солодкий білий хліб, що його випікають до Великодня». А весняне християнське свято воскресіння Христа зветься в нашій мові Великдень (р. відм. Великодня), що й засвідчено в усіх словниках української мови і підтверджено численними ілюстраціями з творів красного письменства. Напр.: «На Великдень на соломі, Против сонця, діти Грались собі крашанками» (Т. Шевченко); «Тіснота як у церкві на Великдень! І протовпитися не можна» (І. Нечуй-Левицький); «Вечір за вечором проси­джували вони з Гафійкою у прибраній, як на Великдень, хаті» (М. Коцюбинський). До Великдень є прикметник великодній: великодні дзвони, великодні крашанки тощо. По­рівняймо назви Великодня в інших мовах: п. Вєльканоц (Велика ніч), гр. Ламбрі мера (Світлий день).

Слова троїця немає в жодному причетному до україн­ської мови словнику. Є трійця з такими значеннями: «три особи, те саме, що й троє; три з'єднані разом свічки; триєдине божество, в якому поєднуються Бог-отець, Бог- син та Бог-дух святий; свято на честь цієї трійці». Стосовно до свята вживають два фонетичні варіанти — Трійця і Тройця, а також інші назви: Зелені свята, Зелена неділя й под. Якому ж слову віддати перевагу — Трійця чи Тройця? Це питання допомагають розв'язати «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка (г. 4, с. 284, 286) та тритомовий «Російсько-український словник» (т. З, с. 480), де на перше місце поставлено слово Трійця, що свідчить про його переважання в українській мові, оскільки ця форма більше відповідає її фонетичним законам. Отже, наведену фразу з газети слід відредаїувати в такий спосіб: «Вихідними оголошено й дні Великодня та Трійці».

Великий та крупний

Штучним наближенням до російської мови є розши­рення семантики слова крупний. В українській мові воно має лише одне значення: такий, що складається з окремих великих частинок — крупне (грубе) зерно, крупний (грубий) пісок. Під упливом багатозначнішого рос. крупный в українських текстах з'являються помилкові словосполу­чення — крупний талант, крупним планом. Іноді читаємо: «Заняття в школі бізнесу ведуть представники крупних американських підприємств». За лексичними нормами су­часної української літературної мови тут доречне слово великий (або інші слова —залежно від контексту): «Заняття в школі бізнесу ведуть представники великих американсь­ких підприємств». Так само великий талант, показувати великим (широким) планом, велика буржуазія, велика рогата худоба, велика промисловість, великогабаритний, велико­панельний і т. д.

Веслування і гребля

Про одного з героїв роману-есе «Марія Башкирцева» М. Слабошпицького сказано: «Живіт у нього зовсім не такий хоча б уже тому, що він регулярно займається греблею». Можна подумати, що герой кожного дня ходить працювати на греблю (гідротехнічну споруду на річці). Певна річ, сумлінно працюючи на греблі, можна позбутися зайвих жирових відкладів, але згаданий чоловік не тягає каменів та землі на греблю —він займається веслуванням, тобто веслує на човні. Ось зразки правильного використан­ня обох слів: «У бухті відбувається змагання з плавання та веслування» (М. Трублаїні); «Серед села лиснів широкий ставок, чорніла довга гребля» (І. Нечуй-Левицький).

Визволення і звільнення

«Голова виконкому Організації звільнення Палестини потрапив у дорожню пригоду», —повідомляє одразу кілька газет. Звільнення походигь від дієслова звільняти (випускати на волю, позбавляти чогось обтяжливого, вилучати). Ка­жемо, приміром, звільняти (звільнення) з-під арешту (з-під варти; від податків, від роботи). А коли йдеться про відвоювання захопленої ворогом території, про допомогу у виході зі скрутного становища, вживаємо слів визволяти, визволення. «Зібрав хлопців та й поїхав Із турецької неволі Братів визволяти» (Т. Шевченко); «Пропав би був Вівчар, Та визволив Комар» (Л. Глібов). Тож і в наведеному уривку слід було написати: «Голова виконкому Організації визво­лення (а не звільнення) Палестини».

Виняток і виключення

У практиці усного й писемного мовлення нерідко плу­тають слова виняток і виключення, а також похідні від них винятковий та виключний. В одному зі спортивних звітів, наприклад, читаемо: «Про те, що ця гра не складатиме виключення, можна було здогадатися». Слово виключення туг недоречне, бо воно означає «усування, унеможливлення, припинення дії». Від нього походигь виключний (такий, що поширюється тишки на один об'єкт). Правильними словосполученнями слід уважати такі: виключення зі списку (з університету, з організації), виключне право. Коли йдеться про відхилення від правила, від чогось узвичаєного, використовуємо слово виняток, похідне від якого винят­ковий означає «особливий, надзвичайний». Напр.: «Тато мій — рішуча й тверда людина, хоч і мрійник. Нібито ці якості в людині не поєднуються, але тато, мабуть, виняток» (В. Речмедін); «Виключення з інституїу засмугило не так недисциплінованого студента, як його батьків» (газ.). Тож у наведеному уривку тексту замість не складатиме виклю­чення потрібно було написати не становитиме винятку. Треба писати й казати винятковий випадок, виняткова мужність, виняткові умови, а не виключний випадок і т. ін.

Вираз і вислів

Українські синоніми вираз і вислів у російській мові відтворюються одним словом — выражение. На цій під­ставі деякі мовці намагаються і в українських текстах усюди вживати вираз, нехтуючи лексему вислів. За лек­сичними нормами сучасної української мови маємо такий розподіл значень: вираз — вияв настрою, почуттів на обличчі; вислів — фраза, мовний зворот. Напр.: «Сильне, з грубуватими рисами Храпчукове обличчя сьогодні мало вираз невластивої йому розгубленості» (С. Журахович); «Від таких висловів, як «оклик дум», «сонний шум» і т. ін. просто в голові паморочигься» (М. Коцюбинський).

Вищий, нижчий, а не вищестоящий, нижчестоящий

У людей, що цікавляться культурою мови, часто ви­никає запитання, як треба перекладати з російської актив­ні дієприкметники вышестоящий та нижестоящий. Пи­тання цілком слушне, бо пропоновані словниками нібито українські відповідники вищестоящий та нижчестоящий не витримують жодної критики ні з погляду фонетики, ні з погляду морфології сучасної української літературної мови. їх нав'язано нашій мові в часи, коли треба було максимально наближати її до російської. Деякі юристи посилаються на те, що ці слова, мовляв, стали термінами, тому їх замінювати ніяк не можна. Такі юристи протягли в терміни й слово пошліна (замість нормальних українських мито і збір), відтіснили на задній план правничий термін оборонець, замшивши його словом захисник (бо це ближче до російського защитник) і т. д. Тепер настав час норма­лізувати зросійщену українську термінологію, зробити її по-справжньому українською. Замість незграбних і непотрібних росіянізмів вищестоящий та нижчестоящий варто вживати форми вищою ступеня прикметників вищий і нижчий, як це робиться в багатьох європейських мовах, наприклад, у французькій сюперіер, інферіер, у новогрець­кій анотерос, катотерос (тут українськими літерами відтворюється не вимова, а написання чужих слів). Напр.: «Нижчі адміністративні органи, як відомо, підзвітні вищим органам у системі управління» (газ.).

Відміняти (відмінювати) і скасовувати

Під упливом рос. отменять недоречно вживають в українській мові слою відміняти (відмінювати), яке озна­чає «робити щось або когось іншим, змінювати»: «Без первісних тілець природа могла б самовільно, не потребу­ючи праці, усе відміняти на краще» (М. Зеров); «Тепер я наче трохи натуру відмінила» (Леся Українка); «Але сопілки й тамбурини глухий одмінюють мотив» (М. Рильський). На позначення поняття «визнавати, оголошувати щось не­дійсним, незаконним, припиняти дію чогось» використо­вуємо слово скасовувати та його похідні: скасовувати (скасувати) закон, указ, вирок, заняття тощо. Напр.: «Коли б уряд про це довідався, він міг би скасувати самий цех за гаку постанову» (3. Тулуб); «Заняття в гімназії на цей день були скасовані» (Ю. Смолич); «Звістка про скасування «Життя і слова» була мені сумна не тільки з загальних, але й з особистих причин» (Леся Українка).

Відтак, потім, після того

Не прикрашають сторінок навіть найліпших видань слова, вжиті не у властивому їм значенні. Про відтак уже досить багато написали мовознавці, але правильно його використовують тільки носії західноукраїнських говірок і письменники, так чи інакше пов'язані з цією діалектною базою: «Дитячий вік пройшов у м. Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті» (М. Коцюбин­ський). Отже, справжнє значення слова відтак — «потім, після того», а не «отже, тому, тож», як думають ті, хто будує речення на взірець: «Здавалося, непотрібно думати про минуле. Адже це лише пережитки. А відтак геть їх!» Тут доречніше було б сказати: «А тому (через те) геть їх!»

Вітрило, парус

Прикріплений на щоглі шматок полотна, за допомогою якого вітер рухає судно, українською мовою зветься вітрило та парус. У сучасній пресі перевагу віддають слову парус та похідним від нього — парусник, парусний (спорт) і под. Але чи закономірно це? Загляньмо в твори україн­ських письменників: «І попливе човен з широкими вітри­лами» (Т. Шевченко); «Посідали на кораблик. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує» (І. Франко); «Вийшли в море і під вітрилом веселим запінену даль розтинали» (М. Зеров); «Новий вітрильник гордо, як біло­крилий лебідь, пристав до берега» (О. Донченко); «Горе  кораблеві вітрильному, коли натрапить на таку нещасну пору» (О. Кобилянська). Російсько-український словник (К., 1968. Т. 2. С. 371) при перекладі рос. парус на перше місце ставить укр. вітрило з усіма його похідними; вислів на всех парусах основним відповідником тут має під усіма вітрилами. Словник за редакцією Б. Грінченка (т. З, с. 98) слово парус фіксує тільки в значенні «промінь». Усе це дає підстави рекомендувати нашим засобам масової інфор­мації активніше вживати слово вітрило та його словотворче гніздо: вітрильце (пестлива форма); вітрильник (судно з вітрилами); вітрильний (спорт); вітрильна (регата); вітриль­ність. А парус, парусник тощо використовувати як набагато рідше вживані синоніми.

Вояк, солдат

Іншомовне слово солдат має власне український відповідник вояк: «Вояк, поставлений на варті, був простий селянин, новобранець» (І. Франко); «Мітинг кінчився, лунає команда, вояки швидко збігають по дошках у вагони» (О. Гончар). Слову вояк, гадаю, треба віддавати перевагу в українському війську, як і слову військо перед словом армія. Безперечно, не слід цуратися чужого. Та чи варто заради чужого забувати своє? Особливо, коли це своє відповідає всім законам мови, тривалий час уживалося в ній і було відтіснене на другий план з позалінгвістичних міркувань: «Брат господарює, а він служить у війську» (Г. Квітка- Основ'яненко); «Іде військо, іде й друге, А за третім стиха — Не дивися, безталанна —Везуть тобі лихо» (Т. Шевченко); «Попереду всього війська Три старшини виступали» (Леся Українка); «Та не корилась Україна, Повстанські ладила війська» (М. Рильський).

І не треба боятися закидів у «хуторянстві» та «архаїза­ції», до яких іще зовсім недавно вдавалися прискорювачі злиття мов. Навряд чи комусь спаде на гадку чи вистачить сміливості звинувачувати в хуторянстві, приміром німець­ку мову. А в німців навіть для понять телефон, телевізор, телескоп є назви, утворені не тільки від греко-латинських, а й від суто німецьких основ: Fernsprecher, Fernseher, Fernrohr.

Вродливий (уродливий) і потворний

Гарне українське слово врода (урода) та похідні від нього вродливий (уродливий), вродливість (уродливість), вродливець (уродливець), вродливиця (уродливиця) дуже поширені в фольклорі та в творах класиків нашого письменства: «Не родись багатий та вродливий, а родись при долі та щасли­вий» (прислів'я); «Вулкасю милий, уродливий Мій друже вірний, справедливий» (І. Котляревський); «Нащо мені врода, Коли нема долі, нема талану!» (Т. Шевченко). Мож­на навести ще чимало прикладів з народних пісень, при­слів'їв, приказок, із творів Лесі Українки, Ганни Барвінок, Олекси Стороженка, Івана Франка, Панаса Мирного, Олеся Гончара...

Проте в сучасній літературній мові це словотворче гніздо щодо частота вживання неабияк поступається іншо­му — краса, красивий (красний, на жаль, майже вийшло з ужитку), красень, красуня. І причина тут не лише в тому, що слово краса та його похідні мають ширшу семантику: врода, вродливий стосуються, як правило, зовнішніх рис, фізичних якостей людини, а краса, красивий можна вживати не тільки до людей, а й до явищ природи, при описі краєвиду (краса озерного краю), і як властивість прекрасного (краса почуттів, фонетична краса української мови), і як синонім до слова окраса. «Амвросій Бучма, Друг наш Бронек — Народу гордість і краса» (М. Рильський). На таких самих засадах співіснують у нашій мові, не витісняючи одне одного, слова кохання (з вужчим значен­ням) і любов (із ширшим значенням). Причиною зменшен­ня частоти використання лексем уродливий, врода й ін. є їхня гіаронімічність до російських уродливый, уродство, які мають протилежне значення і відповідають українським потворний, потворність. Слова врода, вродливий слід вико­ристовувати в українському, а не в російському значенні, як зробила одна телекоментаторка, заявивши: «Від краси до вроди (замість потворності. — О. П.) — один крок».

Гадати і ворожити

Первісне й основне значення слова гадати в україн­ській мові —«думати, розмірковувати». Про це свідчать як похідні від нього на рівні лексики й фразеології (гадка, вигадка, вигадливий, вигадник, загадатися, загаданий; думати-гадати, гадати думку, губитися в гадках, закинути гадку за грядку «забути щось», мати на гадці, обсічи думки та гадки, шкода й гадки і под.), так і численні приклади з творів класиків українського письменства: «Ви не знаєте, що я гадаю, Як сиджу я мовчазна, бліда» (Леся Українка); «І вже, моя мати, Мені не гуляти: Треба мені, мати, про інше гадати» (Я. Щоголів); «Хтось скаже мені, що могили гадають» (П. Тичина); «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»(М. Петренко). Крім того, гадати означає «вважати; мати намір, сподіватися»: «Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати?» (О. Довженко); «Гадаю подати до цензури збірник власних оповідань з молдаванського життя» (М. Ко­цюбинський). Використання цього слова в значенні «про­рокувати, віщувати» в засобах масової інформації є грубим порушенням лексичних норм української мови: «Пішла до віщунки погадати» (газ.); «Піддає сумніву пророкування гадалки» (з телепередачі). Навіть автори текстів деяких нових пісень беззастережно наслідують гірші газетні зразки: «Погадай мені, циганко!». У цих уривках текстів замість погадати треба вживати поворожити, а замість відсутнього в українській мові гадалка — ворожка.

Галузь, царина, ділянка, область

В одній із радіопередач повідомлялося про «співробіт­ництво в науковій та культурній областях». Область у нас є адміністративно-територіальною одиницею: Київська (Львівська, Одеська, Полтавська) область. Певна ділянка якоїсь діяльності зветься галузь (царина). Отже відповідно до лексичних норм треба казати: «Співробітництво в науковій та культурній галузях (царинах)». Поняття «час­тина організму, тіла» під російським впливом нерідко називають також область замість правильного відповід­ника ділянка: болі в ділянці (а не в області) серця. Напр.: «Свідченням незаперечних успіхів українських учених у галузі кібернетики є перше в світі видання «Енциклопедії кібернетики» українською мовою» (газ.); «З цариною високих температур професор Холод мав зіткнення лише в одній точці: йому завжди було жарко» (П. Загребельний); «Рекомендують гусячий перстач при спазмах та болях у ділянці шлунка» (Лікарські рослини в народній медицині).

Головка і качан

Качан у сучасній українській мові означає «потовщене стебло суцвіття кукурудзи»: «Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, вип'явши напоказ грубі качани» (М. Коцюбинський). Плід капусти зветься головка, все­редині якої є стрижень, що має назву качан: «Дай же, Боже, час добрий, щоб моя капуста приймалась і в головки складалась» (М. Номис). А наші газети постійно пишуть не про головки, а про качани капусти (ніби з тих головок усе пообрізали, залишивши тільки стрижні). Пояснюється це тим, що українському головка відповідає російське кочан, а укр. качан — рос. кочерыжка (стрижень головки капусти) або початок (у кукурудзи).

Грецький горіх чи волоський горіх

З етнонімами (назвами народів) пов'язані деякі бота­нічні назви. Приміром, найменування рослини гречка походить від грек. До цього самого етноніма зводиться російська ботанічна назва грецкий орех, яку сліпо копіюють окремі, навіть досить солідні українські видання, пишучи грецький горіх. Слово грецький, поза всяким сумнівом, дуже поширене в українській мові, але воно є відповідником російського греческий: греческий народ, греческий язык, греческая культура — грецький народ, грецька мова, грецька культура. Що ж до ботанічного терміна, то російському грецкий орех у нашій мові відповідає волоський горіх: «Кру­гом хати росли старі велетенські волоські горіхи» (І. Нечуй- Левицький). Український термін пов'язаний зі словом волохи, вживаним як загальна назва середньовічного насе­лення Придунав'я й Трансильванії.

Громада і община

Парламент Великобританії складається з двох палат — палати лордів і палата громад. Поділ на верхню й нижню палати відбувся в середині XIV століття. Про це знають усі, крім деяких працівників нашої Телерадіокомпанії, котрі часом розповідають про англійську палату общин. По­милка більш ніж прикра, бо община в нормованій україн­ській мові — це «форма виробничого і громадського об'єднання людей у докласовому суспільстві, що харак­теризується спільною власністю на засоби виробництва». Пор.: «Палата громад обирається кожні п'ять років за мажоритарною системою» (газ.); «Відокремлена група людей являла собою самостійну, найпримітивнішу органі­зацію суспільства — первісну, дородову общину» (підруч­ник).

Дев'яносто і дев'ятдесят

Багато хто запитує, чому числівник дев'яносто щодо типу творення випадає з ряду п'ятдесят, шістдесят, сім­десят, вісімдесят. Згідно з «Етимологічним словником української мови» (т. 2, с. 21), дев'яносто походил» від гіпотетичного праслов'янського девеносъто зі значенням «дев'ять десятків». На сучасному етапі походження слова непрозоре, тому воно й викликає заперечення в багатьох носіїв української мови. Зокрема й через те, що в нас існує слово, цілком подібне своєю будовою до решти лексем на позначення числівників після п'ятдесяти — дев'ятдесят. Воно живе в численних говірках, зафіксоване в багатьох лексикографічних працях, серед них і в таких авторитетних, як словники Б. Гріггчеггка, Є. Желехівського й С. Неділь- ського. Наявне воно і в академічному «Словнику українсь­кої мови» з такою ілюстрацією: «Мила Вітчизна моя — Сульмон, на джерела багатий; Дев'ятдесят туди миль треба від Рима пройти» (М. Зеров, переклад з Овідія). Усе це свідчить про те, що дев'ятдесят має всі підстави стати повноправним словом літературної мови, бо позначку «діа­лектне» йому дали аж ніяк не з лінгвістичних міркувань.

Доля і частка

Слова, що мають більше за одне значення, звуться багатозначними, або полісемантичними. Наприклад, слово гострий уживається в нашій мові в кількох значеннях, кожне з яких вирізняємо в певному контексті: гострий ніж (ніж, що добре ріже), гостре каміння (каміння з колючими краями), гострі пахощі (такі, що сильно діють на нюх), гостра розмова (різка, напружена розмова), гострий кут (кут, менший 90°) і т. д. Усі ці значення характерні для сучасного стану мови.

Але є випадки, коли слово в якомусь значенні набуває більшого поширення, в інших використовується рідше, а то й цілком виходить з ужитку. Скажімо, похідне від ділити слово доля так само неоднозначне, проте сучасна лексична норма фіксує його вживання в основному значенні «на­прям життєвого шляху, талан». Так воно використовується в прислів'ях, приказках, народних піснях, у живому мов­ленні, в красному письменстві: щастя-доля, випадати на долю; «Де ти бродиш, моя доле?; Доле моя, доле, що маю діяти?» (нар. пісні); «Така її доля... О Боже мій милий! За що ж ти караєш її молоду?» (Т. Шевченко); «Доля закинула мене аж у Крим» (М. Коцюбинський). В інших значеннях за нормами літературної мови треба послуговуватися синонімічними відповідниками частина, частка, пай, пайка. Російські вислови перекладаються: быть в доле — бути на паях; делить на равные доли — ділити на рівні частини (частки); доля истины — частка правди (істини). Частка, а не доля вживається і в музичній термінології: сильна частка (рос. сильная доля) — частина музичного такту, на яку припадає наголос. Тож використовувані в пресі конструкції на зразок «можливо, в цьому жарті є доля істини» свідчать про недостатню обізнаність мовців із лексичними нормами.

Древній чи стародавній, прадавній,

 предковічний та ін.

Слов'янські мови взагалі, а українська особливо, багаті на синоніми. Цю рису нашої мови підкреслює чимало мовознавців як українців, так і неукраїнців. Завдання і обов'язок усіх працівників пера полягає в невтомному вивченні синонімічного розмаїття рідної мови, в ознайом­ленні з ним широкого загалу читачів, слухачів, глядачів. На жаль, доводиться констатувати, що не всі приділяють належну увагу виборові слова з синонімічного ряду. Часто- густо вибирають якийсь один варіант, та й то не найліпший із фонетичних, граматичних та інших міркувань. За при­клад можуть правити не раз уже згадувані синоніми старо­давній, давній, прадавній, старий, старовинний, правічний, предковічний, вікодавній, старожитній, древній, з-поміж яких у засобах масової інформації вживають чомусь лише слово древній, хоч воно стоїть аж у кінці того синонімічного ряду.

Дурний і поганий

Укр. дурний та однокореневе рос. дурной мають відмінні значення. Дурний в українській мові — це нерозумний, некмітливий, розумово обмежений (рос. глупый): «Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний» (нар. казка); «Тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу» (М. Коцюбинський). Дурной у російській мові означає «поганий, лихий, злий»; пор. дур­ной глаз—погане (лихе) око; мне дурно —мені погано; дурная болезнь — погана хвороба, дурные манеры — погані манери тощо. Нерозрізнення лексичних засобів обох мов призводить до помилок типу: «При будь-яких революціях плямкання за столом залишається ознакою дурного (треба поганого) тону» (газ.).

Дякуючи і завдяки

В усному мовленні та в писаних текстах не завжди розрізняють ці два слова. Багато хто каже й пише: дякуючи підтримці, дякуючи допомозі, дякуючи кліматичним умовам тощо. У всіх цих випадках треба вживати прийменника завдяки: завдяки підтримці (допомозі, кліматичним умовам). Пор.: «Завдяки заходам отця Альойзія вибрали громадяни виборцем Миколу Підпаленого» (Л. Мартович); «Анрі-Жак страждав до ранку й стрів день на ногах тільки завдяки своєму бургундському темпераменту» (Ю. Яновський). Слово дякуючи, тобто висловлюючи подяку, є не прий­менником, а дієприслівником і доречне в такому контексті: «Після вистави молода співачка кілька разів виходила з-за лаштунків, усміхаючись і дякуючи слухачам за увагу й тепло» (журн.).

Займатися і працювати, робити, навчатися

На сторінках засобів масової інформації дуже часто вживають слова займатися: «Чим займається доброчинний фонд? —«Інтелект» займається комерційною діяльністю»; «Кожен має займатися своєю справою»; «Музей Києва займається реставрацією Звіринецьких печер». У російсь­кій мові тут справді доречне слово заниматься. А основним значенням укр. займатися є «загорятися, спалахувати»: «Язичок полум'я зблиснув у темряві. Солома зайнялася» (М. Руденко); «Зоря на небі рожева уже починала займа­тись» (Леся Українка). Від нього утворено похідні — займистий, займистість, легкозаймистий, незаймистий. Омонімічне займатися, що набуло нового значення шля­хом метафоризації, використовується набагато рідше, воно слушне тоді, коли йдеться про захоплення, зацікавлення: займатися музикою, займатися спортом і под. У решті випадків треба вживати інших слів: працювати, навчатися, робити, братися, поратися тощо. Наведені уривки газетних текстів мають бути відредаговані так: «Що робить до­брочинний фонд? — «Інтелект» веде й комерційну діяль­ність»; «Кожен має робити свою справу (своє діло)»; «Музей Києва провадить реставрацію Звіринецьких пе­чер». Російські фрази «Какой темой Вы занимаетесь!» та «Я занимаюсь на курсах иностранных языков» можна перекласти: «Над якою темою Ви працюєте?»і «Я навчаюся на курсах іноземних мов».

Заставляти і змушувати, примушувати, силувати

«Уряд хоче законним шляхом заставити федеральні війська повернутися зі Словенії та Хорватії», — читаємо в одній із газет. Нейтральними значеннями слова застав­ляти в українській мові є такі: «заповнювати, займати простір, загороджувати»: «Повиносили до сіней великі дубові столи, прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою» (І. Франко); «Пальцем потоку не за­ставиш» (прислів'я). Омонімічна лексема заставляти означає «віддавати щось кредиторові для одержання позички»: «Вхопила Ганна свою новішу свитиґіу, побігла до шинкарки, заставила за карбованця» (І. Нечуй-Левицький). А для поняття «спонукати щось робити» україн­ська мова має слова змушувати, примушувати, силувати і рідше вживаний синонім з відтінком розмовності застав­ляти. Тож у цитованому уривку газетного тексту треба було написати «змусити федеральні війська».

Збігатися, зіставляти, а не співпадати,

 співставляти

Є чимала категорія мовців, котрі вважають, що досить будь-яке російське слово вимовити з українською фонети- кою — і воно автоматично ввійде до нашої мови. Уже багато років «побутують» покручі співпадати і співставля­ти, не маючи жодних перспектив набути прав громадян­ства в українській літературній мові, бо для цих понять існують давні українські слова збігатися і зіставляти, що обросли гніздами похідних: збіг, збіжний, збіжність; зіставлення, зіставний, зіставність. Напр.: «Дівочі голоси просять, щоб зійшов місяць, як млинове коло... Справді млиновим колесом викочується з-за лісів важкий мідно­лиций місяць. Цей несподіваний збіг сприймається як якесь радісне чаклування» (М. Стельмах); «Однойменні такти в різних циліндрах не повинні збігатися, вони мають чергуватися в певній послідовності» (підручник); «Зістав­ляючи собівартість продукції з середнюю ціною її реалі­зації, можна виявити, наскільки вигідна господарству та чи інша галузь» (журн.). Тож перш ніж запозичати щось у сусідів, варто добре пошукати в скарбниці рідної мови.

Звертатися і поводитися

«Солдати скаржаться, що їх годують препогано, звер­таються до них грубо», — читаємо в одній газеті. Слово звертаються використане тут недоречно, воно являє собою невдалий переклад рос. обращаться. У деяких випадках обращаться справді слід перекладати звертатися, тобто спрямовувати свої слова або діяльність на когось чи на щось: обращаться с речью (за помощью, к врачу, к темам и сюжетам) — звертатися з промовою (по допомогу, до лікаря, до тем і сюжетів). А коли рос. обращаться має значення «ставитися до когось, тримати себе певним чи­ном щодо якогось об'єкта», то як український відповідник використовують поводитися: с ним хорошо обращаются — з ним добре поводяться; осторожно обращаться с прибо­рами — обережно поводитися з приладами. Отже, в згада­ному уривку газетного тексту потрібно було написати «поводяться з ними грубо».

Здібний і здатний

Під ушіивом інших мов часом відбувається сплутування навіть не паронімічних слів, а синонімів. Приміром: «Мій син на таке не здібний» і «Молоді виявилися здатними учнями своїх батьків та дідів». Здібний і здатний у наве­дених прикладах слід поміняти місцями, слово здібний означає «талановитий», а здатний — «спроможний на щось». Напр.: «Маргович був надзвичайно здібний і дома ніколи не вчився» (В. Стефаник); «Перед чужими тільки й чуєш про Василя, який він розумний та до всього здатний» (Панас Мирний). Помилка зумовлена тим, що в російській мові обидва значення передаються одним словом способ­ный.

Змінювати (зміняти) і зраджувати

В одному з матеріалів, присвячених ювілеєві письмен­ника Л. Тендюка, наголошувалося, що «він ніколи не зміняв своїй тематиці». Тут аж дві помилки на ґрунті паронімії. Перша —вігутрішньомовна: замість тама «коло життєвих явищ, що становлять зміст твору» (в даному разі йдеться про морську тему в творчості Л. Тендюка) вжито слово тематика «сукупність тем» (наприклад, тематика курсових робіт). Друга помилка — нерозрізнення російського изменять та українського змінювати. Укр. змінювати (рідше зміняти) означає «робити інакше, виправляти; приходити на зміну». А в згаданому матеріалі йшлося про порушення вірності, про відмову від чогось. Таке поняття в російській мові передається словами измена, изменять, а в українській — зрада, зраджувати. Отже, в наведеному уривку тексту треба було зазначити, що письменник «ні­коли не зраджував своєї теми». До речі, дієслово зраджу­вати потребує після себе додатка в формі знахідного відмінка: зраджувати товариша (брата, матір; науку, те­му); коли при дієслові є заперечна частка не, то додаток стоїть у родовому відмінку: не зраджувати товариша (брата, матері; науки, теми). Напр.: «О Батьківщино! Не зрадили тебе твої донецькі діти» (В. Сосюра); «Терпіння зраджуваю стару, але вона не виказувала цього» (Григорій Тютюнник).

Інакодумець, а не інакомислячий

Слово інакомислячий, одним із компонентів якого є активний дієприкметник теперішнього часу, краще замі­нити більш відповідним морфологічній системі живої української мови інакодумець: поширився наступ на інакодумців (а не інакомислячих); « — Чого ви так дивитесь на мене? Що я захищаю її? Я давно знаю, що найбільше в людях злорадства, — кинув він своїм інакодумцям» (В. Зем­ляк); «Інакодумців, погляди яких відрізнялися від догм панівної ідеології, оголошували ворогами і в кращому разі видворяли за межі країни» (газ.).

Кепкувати і жартувати

Часом із синонімічного ряду обирають один синонім, незаслужено забуваючи інші. Пишуть і кажугь добро­совісно, зекономлений, вирішення, вогнестрільний, відправ­лятися, протиріччя, запримітити, благоустроїти, продов­жується, хоч, крім них, є нічим не гірші сумлінно, заоща­джений, розв'язання, вогнепальний, а то й, поза всяким сумнівом, кращі вирушати (відходити), суперечності, за­уважити (помітити), упорядкувати, триває тощо. Не­вдалий добір синонімів може спричинити затемнення змісту висловлювання. На жаль, таких прикладів у засобах масової інформації — хоч греблю гати. Ось один із них: «Хлопці радісно зустрічають нас, кепкують». Кепкувати означає «глузувати, насміхатися». Приміром: «Анатолій не любив, коли хтось кепкував з його захоплень» (М. Руденко). Важко поєднати радість зустрічі з кепкуванням. Замість кепкують варто було використати жартують.

Лише і тільки

Років двадцять тому в окремих працях із культури мови висловлювалися застереження щодо частки й сполучника лише, рекомендувалося віддавати перевагу слову тільки. Тепер дійшли до іншої крайності — майже не вживають тільки, а всюди —лише. Аналіз лексикографічних джерел свідчить, що лише (у поезії ще й лиш) і тільки мають однакові права в літературній мові: «Вчора набігла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю» (М. Коцюбинський); «Лиш Данило щез в тумані, Аж із-за горбочка Йде дівчина молодая» (С. Руданський); «Я люблю тігьки таку гру, де я певна, що виграю» (Леся Українка); «Та скажи мені, друже, нащо все в житті приходить тільки тоді, коли ми перестаємо бажати цього?» (Ю. Яновський). Тож не варто наслідувати найгірші взірці газетної мови й писати: «Державі залишилися лише борги», тобто безпід­ставно вживати поряд два однокореневі слова. Зайвої тавтології можна уникнути, замінивши лише на тільки.

Любий і будь-який, усякий

В одному перекладеному з російської мови інтерв'ю повідомляється: «Ми згодні підтримувати контакти з лю­бими організаціями». Тут українськими літерами написане російське слово, замість якого слід було вжити будь-якими, тому що укр. любий має значення «милий, коханий». Напр.: «Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари» (Н. Кобринська). Пор.: «На Полтавщині в нас не те, що за Дніпром... Тут мова, брате, незаймана, без будь-якого домішку» (В. Шев­чук).

Масло і олія

Лексичні норми української літературної мови вимага­ють семантичного розмежування слів масло — харчовий продукт тваринного та мінерального походження: вершкове масло і олія — жирова речовина з рослин: соняшникова (кукурудзяна) олія. Прикметник від цього слова олійний увіходить до словосполучень олійна фарба, олійний живо­пис, олійне малярство (картини, виконані олійними фар­бами). Скорочено на позначення цих понять використо­вується й слово олія. «На початку тридцятих років Анатолій Петрицький здійснив дві великі серії портретів діячів української культури, одну в олії, другу в акварелі» (Словник української мови, т. 5, с. 691). Виходить, помилковими є вживані в теле- й радіопередачах речення на кшталт «Картини виконані маслом (треба олією) або тушшю».

А ось газетний зразок бездумного перекладу з російсь­кої мови: «Рослинні масла (треба олії) багаті па природний оксидант». Таким чином, рос. масло має в українській мові три відповідники: масло, олія та ще мастило — жирова речовина для змащування тертьових поверхонь меха­нізмів.

Місто і містяни (замість городяни)

У сучасній українській літературній мові для позначен­ня великого населеного пункту, адміністративного, про­мислового, торговельного й культурного центру вжива­ється слово місто. А мешканець цього населеного пункту зветься городянин (від застарілого город). Пояснити це можна тим, що похідне від місто міщанин використо­вується як назва людини з обмеженими інтересами та вузьким кругозором. Нормативна несумірність назви на­селеного пункту (місто — акгивне слово літературної мови) та його мешканців викликає певні застереження в мовців, тому вони замість городянин частіше кажуть меш­канець міста. Українська мова вже давно витворила ще одну лексему, яка цілком спроможна заступити застаріле городянин та двокомпонентний вислів мешканець міста. Це зафіксоване «Словником української мови» (т. 4, с. 751) містянш з досить поважною ілюстрацією: «Оператор хотів заспівати, як це полюбляють на природі містяни, але жінка заборонила, пояснивши, що в лісі галасувати не годиться, ліс вимагає тиші» (Ю. Яновський). Тож є цілковита рація запровадити слово містянин до активного літературного вжитку й заповнити прогалину в словотворчому гнізді: місто, містянин, міський, передмістя й под.

Навчальний, а не учбовий, виш, а не вуз

В офіційно-діловому мовленні, на сторінках газет, у радіо- й телепередачах широко використовують слово учбовий, хоч його існування в українській мові викликає багато сумнівів, оскільки відсутнє слово учба, від якого воно могло б бути утворене. Учбовий являє собою спотво­рене запозичення з російської мови. Замість нього треба вживати навчальний: навчальний план, навчальне приміщення, навчальний заклад, навчальна частина, навчальна практика тощо. Якоюсь мірою слово учбовий затримується в нашій мові через наявність його в абревіатурі вуз (вищий учбовий заклад). У роки прискореного зближення мов аж до їхнього злиття слово вуз, на жаль, витіснило справжню українську абревіатуру виш (вища школа), широко вживану в двад­цятих і тридцятих роках, а в творах українських письмен­ників і пізніше: «Дочка в той час училася в Новосибірську, в одному з вишів» (І. Ле). Тепер виш, мабуть, варто повер­нути до активного вжитку.

Наказувати і карати

Виступаючи по радіо з педагогічними порадами, одна вчителька сказала: «При вихованні дітей їх треба переко- нувати логікою та власним прикладом, а не наказувати фізично». Туг спостерігаємо механічне перенесення в нашу мову російського слова наказывать — завдавати кари, бо українське наказувати означає «віддавати розпорядження, вимагати»: «Бувало, наказували мені, щоб я шанувався, бо не буде з мене господаря» (Л. Мартович); «Справи свої на землі так рихтуй, як наказує серце» (Леся Українка). А те, що мала на увазі вчителька, по-українському зветься карати: «Тоді будеш знати, Як будуть карати І на руки, і на ноги Диби набивати» (М. Кропивницький).

Накалятися, закалятися і розпалюватися, гартуватися

Кореспондент Українського радіо, розповідаючи про становище на Полтавщині перед виборами, підкреслює, що пристрасті накаляються навколо кандидатури на пост Президента України. Слова накаляти, закаляти в україн­ській мові означають «забруднити»: «Накаляла білі ручки, Кватирочку одсуваючи» (П. Чубинський); «Поруч з нею йшла молода панна, підіймаючи трохи спідничку, щоб не закаятись» (Леся Українка); «Приходжу якось і йойкнула: Світланочка лежить, пробачте, підмочена, закалялась, бідненька» (В. Логвиненко). Не думаю, що на Полтавщині доходить аж до цього. Либонь, кореспондент мав на увазі, що пристрасті розпалюються (розгоряються), та невдало переклав російське слово накаляются. Від цього слова в російській мові утворено низку похідних, які в нашій мові перекладаються іншими відповідниками: рос. закалять­ся — укр. гартуватися, закалка — гарт, гартування; зака­ленный — загартований, гартований; калить — розжарю­вати; накаливание — розжарювання; накал — жар тощо.

Наречений і жених

Інколи запитують, чи доречне слово жених у сполученні жених і наречена. У цьому випадку, наприклад, під час реєстрації шлюбу краще казати наречений і наречена або використовувати форму множини — наречені. Однак слово жених теж цілком українське, широко вживане в фольк­лорі, у творах класиків української літератури та сучасних письменників. Воно має чимале словотворче гніздо (женишок, женишина, женихівський, женихатися, жени­хання), що свідчить про його глибоке коріння в нашій мові. Напр.: «Наречена мала прийти просто до панотця» (І. Франко); «Батько мій працював у депо, а наречений їздив машиністом» (Ю. Яновський); «У князя свято, виглядає Із Литви князя-жениха За рушниками до Рогніди» (Т. Шевченко).

Незаможний, малозабезпечений, низькооплачуваний, а не малоімущий

Існування слова малоімущий в українській мові більш ніж проблематичне. Його немає в одинадцятитомному «Словнику української мови», не кажучи вже про словник за редакцією Б. Грінченка. Замість нього треба використо­вувати незаможний, малозабезпечений, низькооплачуваний: «Країна аж ніяк не бідна, проте поділена на купку надбагатіїв та силу-силенну незаможних громадян» (газ.); «Більшість промислових підприємств не працює, а це спричинює зростання кількості малозабезпечених родин» (газ.); «Низькооплачувані мешканці міста дістають допомогу від доброчинних організацій» (газ.). Перевагу чомусь віддають саме неукраїнському слову: «Малоімущі цього району м. Києва одержали 600 посилок».

Незважаючи і не дивлячись

Українська літературна мова чітко розрізняє прий­менник дієприслівникового походження незважаючи та дієприслівник дивлячись із заперечною часткою не. Незва­жаючи вживається при позначенні явищ, подій, обставин, усупереч яким відбувається дія: «Аліна, незважаючи на свій жвавий, веселий характер, чигала серйозні книжки» (О. Іваненко). А не дивлячись доречне в такому, наприклад, тексті: «Хлопчик біг щодуху, зовсім не дивлячись собі під ноги» (газ.).

Поширені в газетах вислови на кшталт «Зберемо вро­жай, не дивлячись на негоду»; «Об'єднаємося, не дивлячись на відмінність у політичних поглядах» помилкові з погляду лексичних норм. Замість не дивлячись тут має бути незва­жаючи.

Одержувати, отримувати, діставати, здобувати, набувати

Чи є різниця між словами одержувати й отримувати? Семантичної відмінності немає, обидва вживають на поз­начення поняття «брати те, що дають, надсилають, дару­ють» і под. Давніші традиції в літературній мові має слово одержувати. Скажімо, в одинадцятитомному «Словнику української мови» воно ілюстроване уривками з творів Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Павла Тичини та багатьох інших письменників, що репрезенту­ють різні говори загальнонародної української мови. Слово отримувати, хоч і досить давно існує в нашій мові, знач­ного поширення набуло протягом останнього десятиріччя, воно активніше вживається в мові молодшого покоління. Незважаючи на те, що тепер більшість людей (серед них і я) віддає перевагу лексемі одержувати, можна з певністю сказати, що згодом переможе слово отримувати. Стосунки між похідними уподібняться до взаємин між твірними одиницями мови. А в синонімічній парі тримати — дер­жати друге слово в сучасній літературній мові вживається далеко рідше, поступово набуваючи розмовного забарв­лення. Обидва ці слова мають конкретне значення: одер­жують (отримують) гроші, книжки, запрошення тощо. А коли йдеться про щось абстрактніше, більш доречними є слова діставати, здобувати, набувати. Наприклад, діста­вати звання, здобувати освіту, набувати розголосу. У мовній практиці засобів масової інформації часто збідню­ють цей синонімічний ряд, уживаючи всюди тільки одер­жувати й отримувати.

Останні і (всі) інші, решта

Розповідаючи про роботу програми «Промінь», диктор каже: «Кожної п'ятнадцятої й сорок п'ятої хвилини ми передаємо інформаційні повідомлення, весь останній час — музику». Останній, як відомо, це той, котрий закінчує щось, кінцевий; антонім до слова перший; відповідає росій­ському последний. У цитованому уривку останній недореч­не, бо вжите під упливом російського остальной, яке в нашій мові відтворюється словами решта, інший. Приміром «Двое останутся, а остальные пусть уходят. — Двое залишаться, а інші (всі інші) хай ідуть (а решта хай іде)». Наведений фрагмент дикторського тексту мав би звучати так: «Кожної п'ятнадцятої й сорок п'ятої хвилини ми передаємо інформаційні повідомлення, а решту часу — музику».

Палац, палацовий і двірець, двірцевий

У мовній практиці досить часто виникають непоро­зуміння, зумовлені недотриманням рекомендацій словни­ків. Наприклад, за словниками, основний прикметник до слова палац — палацовий, а засоби масової інформації подають двірцевий переворот, двірцеві інтриги тощо, хоч слово двірець — це не палац, а вокзал. У цьому значенні (вокзал), на мою думку, його варто повернути до активного вжитку в літературній мові. Пор.: «Слою замок колись означало не окрему палацову споруду, а цілу укріплену територію» (журн.); «Слова його розвіються на чотири вітри і не дійдуть до ушей палацової шляхти» (3. Тулуб); «Вікно моє виходило на залізничний двірець» (В. Самійленко); «Міністр інкогніто прибув. «Біжіть, стрівайте на двірці», Защебетали горобці» (О. Олесь).

Пара і пар

Іменник пар у сучасній українській мові має значення «рілля, залишена на літо без посіву для поліпшення якості землі»: «Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії» (М. Коцюбин- ський). Уживання його в такому газетному тексті: «З вікон повалив густий пар» помилкове, бо тут ідеться про газо­подібний стан води, який зветься пара: «Від радісного хвилювання втома розвіялася, як пара» (3. Тулуб).

Парубок, а не холостяк

Про неодруженого чоловіка українці, як правило, ка­жуть парубок або старий парубок (людина старшого віку): «Вона пішла за нього, вічного наймита, старого парубка, бурлаку» (М. Коцюбинський). Свідченням тривалого існу­вання цього слова в лексичній системі мови є його велике словотворче гніздо: парубійко, парубчак, парубчина, пару­боцтво, парубота, парубоцький, парубкувати, парубкування і т. ін. А в пресі замість нього постійно вживають менш властивого нашій мові слова холостяк (якого в словнику за редакцією Б. Грінченка немає зовсім): «Розпрощався із своїм холостяцьким (замість звичайного парубоцьким) життям». Російське слово холост (наприклад, в анкетах) слід перекладати українським неодружений.

Підодіяльник чи підковдра

Тепле ватяне, вовняне чи пухове вкривало зветься в нас ковдра, а легка покривка на неї — підодіяльник. Позаяк у сучасній українській літературній мові одіяло не вжива­ється, то покривку на ковдру краще називати підковдра. Напр.: «Вироби цієї фабрики мають великий попит у населення, особливо наволочки та підковдри» (газ.). Пре­фіксальні (без суфіксів) утворення досить характерні для нашої мови: майстер — підмайстер, основа — підоснова тощо.

Площа і майдан

В українській мові для називання незабудованої час­тини населеного пункту, від якої розходяться вулиці, є два слова — майдан та площа. Коли виникає суперечка, якого з них краще вживати, нерідко можна почути: мовляв, майдан слово турецьке, то нема чого використовувати його замість нашого площа. Як свідчать приклади, не завжди походження слова є підставою для надання йому переваги в певній ситуації. Площа справді українське слово, утворе­не від плоский. Первісне значення його — рівна ділянка поверхні землі: «І ось, нарешті, вершина. Це була площа значних розмірів, безладно завалена голим камінням» (О. Гончар). Переносно вживається в таких словосполученнях: виробнича площа, засівна площа, газетна площа, площа трикутника й ін. Виходить, значення «частина міста чи села» є вторинним — ділянка землі, виділена для певної мети. Слова площа в розумінні частини населеного пункту немає в двох найбільших дожовтневих словниках української мови — Б. Грінченка (наддніпрянському) та Є. Желехівського й С. Недільського (галицькому).

Слово майдан через посередництво тюркських мов (ту­рецьке meydan — арена, площина, рівнина) прийшло до нас із перської (mejdan — арена, площа) або арабської (maydan —царина, місце для гри). При запозичанні слова, як правило, семантично звужуються. Багатозначне турець­ке meydan з'явилося в українській мові спочатку як назва незабудованої частини населеного пункту. Отже, це його первісне українське значення: «До сходу сонця, рано-рано! У Віфлеємі на майдані зійшовся люд і шепотить» (Т. Шев­ченко); «В центрі містечка коло майдану стояла стара похилена хата» (С. Васильченко); «Колись бувало сильний чуженин Слов'ян-рабів виводив на майдани» (Леся Укра­їнка); «Де колись на майдані роєм гули на раді запорожці, там тепер паслася німецька череда» (І. Нечуй-Левицький); «Сіло сонце, На майдані Сяйні огнища горять. І дівчата заквітчані з парубками гомонять» (Я. Щоголів); «Я іду повз пам'ятник Богдана, де шумить Софіївський майдан, І ас­фальт на сонці наче тане, Як на луках голубий туман» (В. Сосюра).

Саме так майдан фіксується в усіх словниках україн­ської мови. Згодом слово набуло інших, переносних зна­чень —лісова галявина; розкопана згори стародавня моги­ла; рівне поле, низовина, оточена лісом або будівлями; острів, укритий рослинністю; озеро в полі; смолярня, смолокурня (Словник української мови. Т. 4. С. 597; Етимологічний словник української мови: У 7 т. К., 1989. Т. 3. С. 361). Зменшене від майдан — майданчик уживається зі значенням «місце для певних робіт, ігор, спортивних тренувань, танців тощо»: будівельний майданчик, дитячий майданчик, спортивний майданчик, танцювальний май­данчик, сходовий майданчик. Подеколи використовува­не в цих випадках слово площадка є непотрібним запози­ченям з російської мови (бо в українській не існує пло- щадь і відсутній суфікс -дка).

Отже, для назви незабудованої частини населеного пункту перевагу слід віддати слову майдан, а лексему площа в цьому значенні використовувати як рідше вживаний синонім. Єдиною назвою місця для спортивних та інших занять є майданчик.

Позитивний, додатний, ствердний і негативний, від'ємний, заперечний

Ще один випадок збіднення синоніміки маємо при перекладі російських слів положительный і отрицательный. У різних словосполученнях українська мова має неодна­кові відповідники: положительный (отрицательный) отзыв – позитивний (негативний) відгук, положительный (отри­цательный) ответ — ствердна (заперечна) відповідь. Не збігаються відповідники в різних термінологічних систе­мах: у граматиці — ствердна (заперечна) частка, у фізиці – позитивний (негативний) заряд, у математиці — додатні (від'ємні) числа. Тож не варто, як це нерідко трапляється в мові газет, радіо- й телепередач, користуватися в усіх випадках лише словами позитивний та негативний, нехту­ючи інші.

Раніше слова від'ємний і додатний були не тільки мате­матичними термінами, а вживались і як терміни фізичні, а також у переносному значенні, тобто можна було сказати додатний (від'ємний) заряд, додатні (від'ємні) риси, наслідки тощо. «Ядро атома має додатний заряд, який чисельно дорівнює від'ємному зарядові всіх електронів, що рухають­ся навколо ядра» (журн.); «А за найбільше від'ємний бік нашого галицького життя ми уважаємо апатію до пуб­лічних справ» (І. Франко); «Вона не раз боляче переживала від'ємне, насторожене, а то й просто вороже ставлення до себе однокласників» (О. Донченко). У період боротьби зі «шкідництвом на мовному фронті» ці слова разом з багать­ма іншими були усунуті звідусіль, якимось дивом зали­шившись у математиці. Тепер треба повернути їх до актив­ного вжитку.

Поступ і хода

У газетах, у теле- й радіопередачах можна прочитати й почути про «впевнений поступ зими», «про гучний поступ молодиків по бруківці» й т. ін. У цих випадках доречне слово хода (яке російською мовою перекладається пос­тупь, що й спричинює помилку в українській мові). Поступ є синонімом до прогрес. Слово поступ широко вживалось у творах класиків української літератури, охоче до нього вдавалися й автори публіцистичних та наукових матеріалів. Напр.: «Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю...» (І. Франко); «Невже не вірите в людство, в поступ, у культуру?» (Ю. Смолич); «Поступ літерату­рознавства спирався на попередній досвід» (журн.). У роки зближення мов поступ був майже витіснений словом прог­рес. Тепер українському синонімові слід повернути закон­не місце, але для цього його треба вживати в правильному значенні.

Поширювати і розповсюджувати

«Найрозповсюдженішим сатиричним жанром є фейле­тон», — пише один дослідник засобів масової інформації (і на жаль, не лише він!). Це приклад сплутування сино­німічних слів поширювати й розповсюджувати. Основним словом для понять «збільшувати сферу впливу, робити приступним, відомим для багатьох, роздавати багатьом» є поширювати: поширювати знання (діяльність, досвід; книжки, листівки). Так само поширений засіб, поширене речення, найпоширеніший жанр. Розповсюджувати, розпов­сюджений виступають як рідше вживані варіанти стосовно до конкретних речей: розповсюджувати книжки (квитки, листівки, запрошення).

Щодо абстрактніших понять (таких, як жанр, засіб, знання, практика) використання цих варіантів у сучасній українській літературній мові є відхиленням від лексичних норм. Російський вислів получить широкое распростра­нение слід перекладати не потворною калькою отримати широке розповсюдження, а справжнім українським від­повідником набути великого поширення. Напр.: «Уживання старої, традиційної форми для виявлення нового змісту становить один із дуже поширених у літературі прийомів» (М. Рильський); «Учений повинен не тільки творити в науці, тісно пов'язаній з практикою, а й пропагувати знання, поширювати їх у масах» (журн.).

Пристрасний, безпристрасний і небезсторонній, безсторонній

Пристрасний в українській мові означає «бурхливий, нестримний (у почуттях); жагучий, палкий». Антонімічне йому слово безпристрасний, тобто не схильний до при­страстей, байдужий: «Сум і пристрасне чекання любові бриніло в молодих голосах» (М. Стельмах); «— Ви до мене? — спитав господар безпристрасним голосом» (М. Чабанів- ський). У пресі можна прочитати ці слова в невластивому їм значенні: «Хоч і розгнівався майстер на свого учня, проте характеристику йому дав безпристрасну». У цьому випадку йдеться про об'єктивну, неупереджену, безсторон­ню характеристику. Помилка грунтується на введенні в український текст російського беспристрастный, яке на­шою мовою перекладається безсторонній (антонім — небезсторонній, рос. пристрастный): «Відома вам стаття все-таки робить сильне враження на свіжих безсторонніх людей» (Леся Українка); «Василина Матвіївна завжди має свої гострі небезсторонні думки» (К. Гордієнко).

Річище і русло

Заглиблення в грунті, по якому тече річка, зветься в нас річище, русло, корито. Остання назва діалектна, тому без­застережно рекомендувати її до широкого вжитку не слід (хоч іноді й можна використовувати з певною стиліс­тичною настановою). У засобах масової інформації слова річище майже не вживають, усюди чуємо й читаємо тільки русло з неправильним наголосом на першому складі: «Річка кілька разів міняла своє русло»; «Розмову перевели в інше русло» і под. А треба навпаки — віддавати перевагу саме річищу як оригінальному витворові української мови. Річище в прямому та переносному значенні використову­вали й використовують майстри українського слова різних поколінь: «Колись туn було річище Ташані, потім воно пересохло, поросло травою» (Григорій Тютюнник); «Воли завзятіше захитали рогами і швидше пішли, глибоко зану­рюючи ратиці в піщане річище весняного потоку» (3. Тулуб); «Наша література, наше мистецтво течуть правильним річищем і дадуть вицвіти нечуваної сили й краси» (М. Рильський).

Робочий і робітничий

Розповідаючи про роботу конференції з економічних питань, дописувач газети повідомляє, що науковці радять «розпочати створення ринків капіталу, робітничої сили, споживчих товарів». Робітничий походить від робітник і доречне в таких сполученнях слів: робітничий клас, робіт­ничий кореспондент, робітничий клуб (тобто пов'язаний з робітниками, властивий робітникам, призначений для робітників): «Павлусь вступив на бібліотечні курси і тепер був бібліотекарем у робітничому клубі» (О. Донченко). Стосовний до роботи позначається словом робочий, робочий день, робоче місце, робоча сила тощо: «Машин він має стільки, що йому, мабуть, зовсім не потрібні робочі руки» (Ю. Смолич).

Родина, сім'я, сімейство

Слово сімейство в сучасній українській літературній мові є рідковживаним синонімом слів родина, сім 'я. Інколи вживається з урочистим або з жартівливо-іронічним відтінком. Як біологічний та геологічний термін маємо лексему родина. Тому речення з газетного тексту «Пшениця у сімействі зернових основна культура» помилкове з по­гляду лексичних норм. Зернові не родина, а лише група культур з родини злакових. Правильна форма цитованого газетного речення така: «Пшениця серед зернових є основ­ною культурою» або «Пшениця серед зернових —основна культура». Пор.: «Уранці й надвечір невелика родина сідала навкруг вогнища. Віста наливала в миски страви, клала дерев'яні ложки» (С. Скляренко); «Білки й ховрашки утворюють родину білячих» (підр.); «Тут ось біля хати —уся моя сім'я: бабуся, мама й тато, два братики та я» (Н. Забіла); «Завести хазяйство і сімейство, жити люб'язно і дружно» (І. Котляревський).

Розв'язувати і вирішувати

Із двох синонімів вирішувати й розв'язувати на сто­рінках газет, у радіо- й телепередачах перевага незаслужено віддається першому: вирішити питання, проблему, завдан­ня. Для врізноманітнення викладу обидва синоніми та похідні від них варто використовувати по черзі: розв'язати завдання, вирішити проблему, частіше вживаючи слово розв 'язувати як оригінальніше в нашій мові.

Свійський і домашній

В уривку газетного тексту читаємо: «Є чимало самотніх людей, єдина втіха яких — домашні тварини». Про тварин, що живуть при людях, українською мовою правильно казати свійські (на відміну від диких): «Пан Цибульський любив пополювати, було і слідство вчинить, і качок настріля; коли нема диких, то і свійських лущить» (О. Стороженко). А домашній — це той, що стосується дому та людей і речей у ньому; той, що відбувається вдома: «Іван охоче оповідав про своє життя домашнє» (М. Коцюбинський); «Несуть йому в палату їжу й усякі домашні ласощі» (В. Кучер).

Скарб і майно

Українською мовою скарб (рос. сокровище) — це кош­товності, цінні речі, словом, — щось надзвичайно великої вартості: «їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою всі свої скарби великі» (Марко Вовчок); «Не раз у дитинстві тобі захоплювали дух перекази про скарби, закопані тут за­порожцями» (О. Гончар). Досить часто вживають у нас це слово і в переносному значенні: «Ви мені скарб найдорож­чий, Ви моя слава щонайбільша» (М. Зеров); «Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стеж­ками» (І. Франко). Від скарб походять слова скарбниця, скарбівня, скарбник, скарбовий та ін.

Відповідником рос. скарб в українській мові є «госпо­дарські речі, майно, добро». Тож у газетному тексті: «Назустріч їхали машини, навантажені нехитрим домаш­нім скарбом» слово скарб ужите не в українському значенні, тут треба нехитрим (або небагатим) хатнім (домашнім) майном.

Скарбниця, державна скарбниця, а не казна, казначейство

Останнім часом в усній формі офіційно-ділового мов­лення почали досить активно використовувати слово каз­на. Негайно його підхопили засоби масової інформації. І ось уже читаємо в газетах, чуємо по радіо й телебаченню: «за рахунок державної казни, державна казна виснажена, привласнення мільярдів з державної казни» і под. У су­часних словниках української мови казна кваліфікується як застаріла лексема. Закріпленню цього запозиченого через російське посередництво з тюркських мов слова як фінансового терміна певною мірою заважала його спів­звучність з укр. казна (що виникло внаслідок злиття сло­восполучення кат зна), яке входить до низки прислівників та займенників тину казна-де, казна-звідки, казна-хто, казна-що, казна-як тощо. Та головна причина неприйняття слова казна сучасною українською літературною мовою полягає в тому, що для даного поняття в нашій мові є інша лексема — скарбниця з цілим словотворчим гніздом. Тож сучасне рос. казна та словосполучення з ним треба пере­кладати так: казна, казначейство — скарбниця, державна скарбниця, казначей — скарбник (скарбничий), казначейша — скарбничиха, казначейский — скарбницький, казно­хранилище — скарбівниця, государственный казначейский билет — білет державної скарбниці. Крім того, скарбниця вживається в переносному значенні як «зосередження природних, культурних, духовних цінностей». Пор.: «Синоп спалено і сплюндровано. Щось із сорок мільйонів збитку. Туреччина вимагає, щоб ми їм сплатили, а в державній скарбниці — ані шеляга» (3. Тулуб); «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скрабниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки» (Панас Мирний).

Складати і становити

Нерідко до порушення лексичних норм української мови призводять невдалі переклади з російської мови. Скажімо, рос. составлять у багатьох випадках відтворю­ється укр. складати: составлять доклад (уравнение, пред­ставление й ін.) — складати доповідь (рівняння, уявлення). Але для значення «давати в сукупності» треба вживати слово становити: экономический эффект от внедрения составляет 5 миллионов гривен; это не составляет боль­ших затруднений; описанный случай не составляет ис­ключения — економічний ефект від упровадження ста­новить 5 мільйонів гривень; це не становить великих труднощів; описаний випадок не становить винятку.

Поширені в пресі, а то й у науковій та художній літературі вислови на кшталт «це не складає винятку (ще гірше виключення), економічний ефект складає...» не відповідають лексико-семантичним нормам. Пор.: «Я був одним із гарячих організаторів страйку — виступав на зборах, складав петиції» (С. Васильченко); «Щедрота бідарів — це споконвічна риса, І в цьому винятку не становив Денис» (М. Рильський); «За даними Держком- стату, торік рівень інфляції становив 20 %» (газ.).

Спілка і союз

В українській мові є два слова, близькі значенням, але досить відмінні сферами вживання: спілка і союз. Власне укр. спілка означає «товариство; об'єднання людей, пов'я­заних умовами життя, метою; громадська організація»: «Хочеш ти бути в спілці з нами, то будь по своїй волі, і ніхто тебе до цього присилувати не має права» (Панас Мирний); «Ми, пане майстре, хтіли заложили гончарську спілку» (Леся Українка). Спілка входить до великого гнізда споріднених слів, що свідчить про глибоку вкоріненість цієї лексеми в грунт нашої мови: спілковий, спілкування, спілкуватися, спілчанин, спілчанський, спільний, спільник, спільництво, спільниця, спільницький, спільність, спільнота й т. ін. Рідше вживане запозичення з церковнослов'янської мови союз використовується, як правило, на позначення об'єднання кількох держав, земель, країн під однією вер­ховною владою.

До останнього часу (навіть у роки застою) таке розме­жування в нас проводили досип, чітко: (колишній) Ра­дянський Союз, але Спілка письменників (художників, композиторів, кінематографістів, молоді тощо), профе­сійна спілка і под. Неприємний виняток становив «Союз (замість Спілка) спортивних товариств». Це свідчило про те, що спортивна та навколоспортивна громадськість не вельми глибоко вникала в семантичні тонкощі непопуляр­ної поміж «інтернаціоналістів» української мови. Здавало­ся б, що вболівальники за Україну та її мову при створенні нових об'єднань зважатимуть на вимоги лексичних норм. Та ба! Прогресивна студентська молодь об'єдналася не в Спілку, а в Союз українського студентства (СУС), наслі­дуючи не кращі, а гірші традиції. Цю ваду, на мою думку, слід виправити.

Стакан, підстаканник чи склянка, підсклянник

Крім об'єктивних законів розвитку мови, є суб'єктивні чинники, що роблять часом позитивний, а здебільшого негативний уплив. У нашій мові багато слів являють собою непотрібні кальки з російської мови. Скажімо, невелика скляна посудина циліндричної форми для ниття рідини зветься склянка. Напр.: «Дзвенять ложечки у склянках» (М. Коцюбинський); «Жінка перебила нашу розмову, став­лячи перед старим Освіцінським нову склянку гарячого чаю» (І. Франко). Це слово має й інші значення — гільза, в якій міститься заряд артилерійського снаряду; технічний пристрій чи деталь циліндричної форми (Словник україн­ської мови. Т. 9. С. 286—287). Під негативним упливом російської мови в технічних значеннях частіше вживали слова стакан. Науковий стиль, як відомо, характеризується чітким нормуванням мовних засобів. Тому в технічній термінології слід віддавати перевагу слову склянка. З огляду на це й підставку з ручкою для цієї посудини варто називати не підстаканник (як чуємо й читаємо в засобах масової інформації), а підсклянник (це слово зафіксоване багатьма словниками української мови).

Суперечність, а не протиріччя

Невтомне дбання про «інтернаціоналізм» на всіх рівнях, зокрема й на мовному, дало свої гіркі плоди. Чимало людей, що користуються українською мовою (як українців, так і неукраїнців), зі слів, приміром, супе­речність і протиріччя віддають перевагу другому, хоч воно не дуже природне для нашої мови, оскільки не має похідних. Тим часом суперечність належить до поважного словотворчого гнізда: суперечити, суперечливий, суперечний, суперечливість, суперечливо. Напр.: «Гризли його сумніви, чи не буде суперечити вимогам гарного тону пропозиція щодо вінчання під час жалоби» (Ірина Вільде); «Внутрішні суперечності між українською та корейською сторонами спільного підприємства вийшли назовні» (газ.); «Щоб не мучитися роздумами про суперечливість власної вдачі, він вирішив трохи розважитися» (М. Чабанівський); «Повста­ють в утомленій голові... суперечні думки, що між собою борються, перемагаються» (О. Маковей); «Міцкевич був дуже складною, багато в чому суперечливою натурою» (М. Рильський). Тож треба користуватися тим, що ми успадкували від попередніх поколінь, а не твориш сум­нівних неологізмів на зразок протирічити, протиречити, протирічивий, яких не знайти в жодному українському словнику.

Суспільство, громада, товариство, світ

Таке буває нерідко: багатозначне слово однієї мови має кілька варіантів перекладу в іншій. Скажімо, рос. общество перекладається по-українському суспільство — певний економічний лад і відповідна надбудова (феодальне суспільство, посткомуністичне суспільство, суспільний лад, су­спільні відносини); громада — люди, об'єднані спільністю становища або інтересів (українська громада, громадська думка, громадське харчування); товариство — середовище, компанія, об'єднання (спортивне товариство, споживче товариство). Словосполучення высшее общество, изыскан­ное общество — відповідно вищий світ, добірне товариство. Напр.: «Громада зібралась у волость і загула, як бджоли» (І. Нечуй-Левицький); «Громада бузьків спала на очерет» (В. Стефаник); «Найвищим органом законодавчої влади Великобританії є парламент, до якого входять: король, палата лордів і палата громад» (підр ); «Народну творчість, як і всю культуру взагалі, слід розглядати в зв'язку з історією суспільства» (М. Рильський); «Він зайшов у сад і очима знавця подивився на молоде товариство» (О. Маковей); «Низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю» (П. Куліш); «Два роки почесного вигнання на посаді голови комітету міністрів зробили графа ще більш різким у своїх судженнях про вищий світ» (М. Стельмах).

Торкатися і рушати

Ми не можемо не копіювати своїх північних сусідів. Увесь час щось запозичаємо — то слово, то модель слова, то його значення. Скажімо, повідомляючи про відкриття нової лінії метро в Києві, газети захоплено писали: «Бла­китний експрес плавно торкається з місця». В українській мові слово торкатися означає притулятися до чогось; хвилювати, зворушувати: «Тихо руками до струн проме­нистих Співець яснокрилий торкнувся» (Леся Українка); «Журавлина пісня, пролітаючи над селом, торкаюся серця» (М. Стельмах). Тут воно збігається значенням із рос. трогать. Але рос. трогаться с места, тобто починати переміщатися, в українській мові буде рушати з місця. Напр.: «Жінка нащось розв'язала косинку, спустила її на плечі і, струснувши чорним волоссям, рушила з місця» (М. Коцюбинський). Тривати і продовжуватися

При перекладанні з різних мов варто добирати не якнайдальше чи якнайближче до першотвору слово, а те, котре є найприроднішим для певної ситуації в мові, якою здійснюють переклад. Із цих міркувань в українській мові слід віддавати перевагу не продовжуватися (калькованому з рос. продовжаться), а тривати, коли йдеться про вимір у часі: робота (боротьба, фестиваль, святкування, конкурс) триває, а не продовжується. Про більшу поширеність, про глибшу вкоріненість у грунт нашої мови слова тривати свідчать похідні від нього тривалий, тривалість, тривало й ін. Від продовжуватися таких угворень немає. Напр.: «Усе це довго на письмі виходить І в пам'яті лишило довгий слід, А лиш хвилину в дійсності тривало» (М. Рильський); «Супутники ялини — квасениця звичайна, веснівка дво­листа — гинуть від тривалого яскравого сонячного освіт­лення» (підр.); «Тривалість швидкої фази сну поступово зростає до кінця ночі» (журн.).

Цукор і сахар

В одній із радіопередач розповідалося про сахарний діабет та про його лікування. Слово сахар у сучасній українській літературній мові має розмовно-просторічне забарвлення і не може входити до складу термінологічних назв замість нормативного цукор. Отже, літературна назва хвороби — цукровий діабет: «Брак гормона підшлункової залози — інсуліну призводигь до цукрової хвороби (діабе­ту)» (Словник української мови. Т. 11. С. 246—248).

Часопис, журнал і газета

Ще зовсім недавно слово часопис належало до тих, які чиновники від мовознавства не рекомендували до вжитку, бо воно не вписувалося в рамки злиття мов. Тепер слово вживається дуже широко, але остаточному закріпленню його в літературній мові заважає значеннєва нечіткість: одні використовують його як синонім до журнал, інші вважають, ніби це те саме, що й газета. Аналіз лексичної картотеки Інституту української мови HAH України, зі­ставлення з аналогічними лексемами інших слов'янських мов: бр. часопіс, п. czasopismo, ч., слц. casopis дають підстави твердити, що часопис — це друковане періодичне видання у вигляді книжки, тобто те саме, що й журнал. А газета — періодичне, переважно щоденне видання на великих аркушах паперу. Напр.: «Кортить почитати газету, щоб бути в курсі світової політики» (Ю. Яновський); «Багато читаю, бо під руками велика бібліотека та багато газет і часописів на всяких мовах» (М. Коцюбинський); «Відсвяткував свій ювілей один із найстаріших часописів українських літераторів «Вітчизна» (газ.).

Що і який, котрий

Часом буває, що той чи той автор у запалі боротьби за культуру вислову відходить від загальноприйнятих норм і забороняє або не рекомендує до вжитку цілком українське, цілком літературне слово чи словосполучення, керуючись тільки власними смаками. До цієї заборони прислухаються вчителі, лектори, журналіста, і тоді від багатьох людей доводиться чути, наприклад, таке: що стосується лише неживих предметів, а який — тільки людей. Рекомендують казати: «Учитель, який ходив з нами в подорож, дуже добре знав місцевість» і «Хата, що стояла край села, була дуже стара».

Тим часом ні живе мовлення, ні красне письменство не дають жодних підстав для таких тверджень. І що, і який нриєднують підрядні означальні речення незалежно від категорії живого й неживого: «В усій її позі, в тому кину­тому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності й зневаги, що здавалось, то сидить... якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказу­ватиме своїм джурам і челяді» (Б. Антоненко-Давидович); «У садочку вівчаря стрічає Дівчинонька, що його кохає» (М. Юрійчук); «їдь же, братику, до дівчиноньки, Що тебе чекала» (нар. пісня); «Зевес їй оддавав повагу і посилав од столу брагу, яку Юнона лиш пила» (І. Котляревський); «Обоє глянули на похилу хату, яку срібним вінцем завер­шувало засніжене вікно» (М. Стельмах).

Отже, займенники що і який цілком рівноправні, треба користуватися ними так, аби уникати тавтологічних побу­дов на зразок: «При в'їзді в село є щит, що (тут краще який) сповіщає про те, що село засноване понад п'ятсот років тому» (газ.). Займенник котрий у ролі сполучного слова вживається далеко рідше, бо поєднується, як правило, зі словами, що позначають відтинки часу (котра година) або виділяють щось чи когось: «Хтозна, котрі з них має рацію» (Леся Українка)

Відроджувані синоніми

Аеропорт	летовище
вертикальний	прямовисний
вокзал, вокзальний	двірець,двірцевий
горизонтальний	поземний
дифтонг	двозвук
екватор	рівноденник
елемент	первень (р. відм. первня)
інфінітив	дієйменник
карта	мапа (геогр.)
клімат	підсоння
крапка з комою	середник (розділовий знак)
майстерня	робітня
меридіан	південник
петит (друк.)	дрібень
полюс	бігун
префікс	приросток
суфікс	наросток
термін (строк)	реченець (р. відм. реченця)
фотокартка	світлина

 ПІСЛЯСЛОВО

Історично склалося так, що український народ упро­довж століть був розкиданий по різних державах, не маючи власної, яку втратив після занепаду Київської Русі. Та попри всі злигодні долі українці на своїх етнографічних теренах виробили спільний спосіб думання, спільні ідеали, спільні уявлення про добро і зло. А мова, як відомо, не лише засіб спілкування, а й спосіб відтворення в свідомості народу явищ навколишньої дійсності. Мова об'єднує в націю окремі розрізнені племена. В Євангелії від Івана читаємо: «Спочатку було Слово... Воно в Бога було споконвіку. Усе через нього постало». Народ може з об'єк­тивних чи суб'єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишатися наро­дом, поки живе його оберіг — рідна мова.

Цю істину добре усвідомлювали й усвідомлюють давні та сучасні завойовники народів. Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель. Чим глибше заходив цей процес, тим довше трималися імперії. У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно й наполегливо перетворювали на «нову історичну спільність — радянський народ», який спіл­кувався російською мовою. І хоч та мова була дуже далека від літературних норм, хоч вона була збіднена лексично й граматично, зате відлучала неросійські народи від рідної мови, від материнської пісні, від заповітів батьків та дідів, позбавляла їх власної історії, історичної пам'яті. В одному із щоденникових записів Олександра Довженка за 1942 рік зазначено: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна». Можна додати, що таке саме було в усіх нібито рівноправних республіках на одній шостій Земної кулі.

Коли будь-який народ визволяється з-під колоніаль­ного ярма і творить чи відтворює власну державу, однією з найважливіших його проблем стає відродження занедба­ної рідної мови. Згадаймо, що духовне відродження на­родів Європи почалося тоді, коли вони в науці й культурі з мертвої латиш перейшли на національні мови. Одна з найрозвиненіших країн сучасної Європи Італія в середині минулого століття мала неабиякі проблеми з мовою, бо тривалий час перебувала в залежності то від Франції, то від Австрії. Здобувши волю, керівники цієї країни висунули гасло: «Італію створено, тепер треба створити італійців». І одним із найдієвіших чинників цього творення стало впро­вадження в усі сфери життя італійської мови. Або зробимо екскурс в історію греків, сербів, болгар, чехів, поляків та інших народів. Тепер у їхніх великих і малих містах пану­ють грецька, сербська, болгарська, чеська, польська мови, витіснивши поширені колись мови завойовників.

Увесь світ сприймає це як норму, нікому й на думку не спадає звинувачувати народи та уряди цих країн у на­ціоналізмі чи в порушенні прав людини. Хоч свого часу керівники держав згаданих народів удавалися до вельми суворих заходів, аби відроджувані мови посіли належне місце на рідній землі. Скажімо, коли від Російської імперії відділилася Польща, Юзеф Пілсудський звільняв з війська зросійіцених офіцерів, які відмовлялися користуватися польською мовою.

Історія України трагічна і водночас завжди залишає надію на те, що рано чи пізно наш народ посяде гідне місце в колі вільних народів свічу. Від 1240 року, коли Київська Русь упала, не втримавши натиску монголів під проводом хана Батия, тобто сім з половиною століть, ми не мали своєї держави. Були окремі спалахи державності, була Козацька Республіка, був героїзм, були незліченні жертви, але були й чвари, незгоди, були зазіхання з боку близьких та далеких родичів і сусідів.

За сім з половиною століть чимало народів зійшло з історичного кону. А ми лишилися. У нашого народу ніколи не вмирало прагнення до волі, до побудови незалежної України.

Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалект то польської, то російської. Однак і в Польщі, і в Австро-Угорщині українська мова мала певні можливості для розвитку. Найгірше було ставлення до нашої мови в Московській імперії. Ще Петро І наказав уніфікувати церковні книга, щоб у них «не було нічого малоросійського». А Катерина II, даючи вказівки генерал- прокуророві князеві Вяземському, зазначала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія керуються наданими їм приві­леями... Сі провінції, а також Смоленську треба найделікатнішими способами привести до того, щоб вони зроСІйщилися».

Але «делікатні» способи зросійщення українського на­роду не давали належних наслідків. Тоді імперія пішла на рішучіші кроки. Уряд Олександра II 1863 року видав розпорядження про заборону друкування книжок україн­ською мовою. Під заборону потрапили наукові й навчальні видання, «книги початкового читання для народу». Українською мовою дозволялося друкувати тільки художні твори. Насправді ж цензура під різними приводами дуже обмежувала вихід у світ українськомовної художньої літератури. Тож після 1863 року видавничу справу в Наддніпрянській Україні майже повністю було припинено. Заборонне розпорядження 1863 року ввійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр», оскільки його автором був міністр внутрішніх справ П. Валуєв, що висловив своє ставлення до української мови так: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Проте й цього прихильникам «єдиної й неподільної» виявилося замало. Адже була Галичина, що входила до Австро-Угорської імперії, де духовне житія українців не зазнавало таких утисків, як у Росії. У Галичині діяла «Просвіта», що видавала українською мовою популярну літературу, шкільні підручники, літературно-наукові аль­манахи, «Народний календар», твори галицьких та наддніпрянських письменників, зокрема Тараса Шевчен­ка, Марка Вовчка, Степана Руданського. Ці видання пере­возили через кордон і поширювали в підмосковській Україні, не даючи згаснути вогникові української духов­ності.

І ось у 1876 році той самий Олександр II, перебуваючи в німецькому місті Емсі, підписує так званий Емський акт. Це була відповідь імператора па доповідну записку помічника піклувальника Київського навчального округу М. Юзефовича, де «викривався українофільський рух», що начебто являв собою «приховане зазіхання на державну цілісність Росії». Емський акт, доповнюючи й розширю­ючи Валуєвський циркуляр, забороняв привозити з-за кордону будь-які українські видання, видавати переклади українською мовою творів чужих авторів, показувати українськомовні театральні вистави.

У такий спосіб імперський уряд намагався зруйнувати душу українського народу. Царські чиновники всіх рангів спали й бачили Україну зросійщеною. Про одного такого чиновника-цензора писав Володимир Самійленко в оповіданні «Щасливий день пана Ямайського». Тому панові з перепою приверзлося, нібито «всі, навіть куховарки й покоївки говорили чистою московською вимовою, хоч і мішали деколи слова українські, але надавали їм фонетику московську. Так, на базарі він почув, як баба питала: «Почому черевєкі?» Далі чув, як один мужик питав у крамаря, чи торгує люльками. «Верно, жена роділа», подумав Ямайський і пішов далі так само веселий».

На відміну від інших завойованих земель Україна добровільно приєдналася до Московської держави у 1654 році, наївно сподіваючися на дружбу та любов єдинокров­ної і єдиновірної держави. За таку наївність від нас забрано дуже багато чого, створеного генієм наших предків — від Остромирової Євангелії до неповторних мозаїк висадже­ного в повітря більшовиками Золотоверхого Михайлів­ського Собору. Від нас забрали навіть ім'я Русь, перенісши його на Московщину.

Словом, дожовтнева Московська імперія завдала чимало кривд нашому народові, але, незважаючи ні на що, він розмовляв тоді рідною мовою на всіх своїх етнографіч­них теренах. Невід'ємною складовою частиною україн­ської нації почували себе й кубанські козаки. Коли, тікаю­чи від репресій радянського режиму, частина з них опи­нилася в еміграції, то ось які друковані видання виходили наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Празі: «Кубань», «Кубанські думки», «Кубанський край», «Хвилі Кубані», «Чорноморець».

Нова імперія під назвою Радянський Союз узяла до уваги цей прорахунок. Українську мову почали нищити більш продумано й систематично. Щодо неї застосовували політику батога й пряника. Українізацію 20-х років змінили репресії й терор 30-х. Після нетривалої хрущовської «відлиги» настала доба застою, коли сфери вживання української мови звузилися вкрай. Наприклад, на одному з творчих вечорів Платона Майбороди в Палаці культури «Україна» пісню «Ми підем, де трави похилі» оголошували так: «Пойдем, где склоненные травы» (співати, щоправда, дозволяли українською).

Унаслідок трагічної поразки Івана Мазепи під Полта­вою 1709 року ім'я України надовго зникло з мани світу. Представники інших країн почали сприймати нашу Батьківщину в найкращому разі як екзотичну область Росії. Цьому сприяли, зокрема, працівники туристично- екскурсійних організацій. У буклетах і туристичних прог­рамах зазначалося, що туристи в Києві можуть ознайо­митися з шедеврами давнього російського мистецтва, в Одесі можуть відвідати чудових російських лікарів, у Чер­касах напитися російського чаю. Майже всі екскурсії вели російською мовою, усе було російське — і Софія, й Пе­черська лавра, і старокиївські князі. Адже в іноземних мовах не розрізняють поняття руський і російський. Для англомовних усе те рашен, для німців руссіш, для греків росікос. Тож самі українці в особі своїх екскурсоводів примушували іноземців сповідувати теорії московських шовіністів.

Більшість людей, що перебували на керівних посадах, були або росіянами, або зросійщенню українцями. Усе це призвело до того, що багатьом українцям за роки більшовицького правління нав'язано сприймання довкілля крізь призму російської мови. Ще недавно багато хто з мешканців України, навчаючись у середній школі, був звільнений від вивчення української мови під найбезглуз- дішими приводами: то батьки боялися, щоб дитина не була перевантажена, то не хотіли, щоб атестат дитини був зіпсований низькою оцінкою з української мови, то «за станом здоров'я». А справжня причина була одна: в Україні можна було народитися, вирости, дістати середню чи вищу освіту, пропрацювати до пенсії, нарешті померти, не відчувши жодної потреби в українській мові.

Журналістів, як і інших фахівців з вищою освітою, готували так. Засвоївши абияк українську мову у вищій школі, пройшовши практику в російсько-українському друкованому органі чи в зросійщеному телерадіокомітеті, журналіст виходив на шлях власної творчості. Оскільки українська мова близька до російської, то багато хто з журналістів гадає, що треба лише надати російським сло­вам чудернацького звукового оформлення, як їхня думка набуде українського втілення. Але близькість двох згаданих мов тільки уявна, бо справжні українські фонетика, вимова, лексика, граматика вельми оригінальні, мають яскраво окреслені національні риси, які людина вбирає з молоком матері й розвиває протягом усього свідомого життя. Від журналістів, які не опанували цих істин, чуємо: гадання (замість ворожіння, бо гадання українською те саме, що й думання); краєугольний (замість наріжний) камінь; одержувати або отримувати освіту, перемогу, колір, хоч нормальною українською мовою одержують або отриму­ють гроші, книжки тощо, а освіту дістають, перемогу здобувають, кольору набувають. Деяким журналістам (тим, що сприймають світ через російську мову) видасться, на­чебто власні назви типу Кельн, Ґете, Йоганнесбург, Гофман, Шредер тощо засвоєні українською мовою неправильно, і вони (ті журналісти) пропонують фонетичні «вдоскона­лення», вимовляючи Кьольн, Гьоте, Йоханнесбург, Хофман, Шрьодер і под. Навіть назву національної грошової одиниці засвоїли не всі, і замість гривня кажуть гривна або ще гір­ше — рубль. Що вдіяти, на жаль, синдром малороса-совка досі не покинув багатьох українців. А з таким синдромом важко повертати ім'я України у світ.

Чимало українських журналістів поза мікрофоном, екраном чи редакцією друкованого органу не користую­ться українською мовою, через що з їхніх вуст або з-під пера й вилітають вищеназвані та численні інші «перли». Створюється враження, що дехто з теле- й радіожурналістів України замість того, щоб заохочувати громадян нашої держави до поширення сфер уживання української мови, тільки й чекає, аби інтервйований заговорив російською мовою, щоб і самому негайно перейти на неї. Інакше чим можна пояснити те, що по телебаченню й радіо люди з колоритними українськими прізвищами виступають росій­ською мовою, часто кумедною (бо не можна ж жити на рідній землі й досконало вивчити мову, занесену з інших країв), аби тільки не українською. Приклад такі люди часто-густо беруть із журналістів.

Пригадую, як на початку 60-х років ми з колегою, перебуваючи в експедиції до південних областей України, відвідали редакцію газети «Запорізька правда». Одна з відповідальних працівниць редакції мало того, що на наші українськомовні запитання відповідала по-російському, так ще й якусь топонімічну статтю, надруковану в тій газеті, цитувала нам, на ходу перекладаючи запорізьким варіантом російської мови. З погляду журналістської та людської етики випадок явно клінічний і в будь-якій цивілізованій країні неможливий, але, на жаль, не пооди­нокий у діяльності українських працівників пера.

Нехтуючи українську мову, наші журналісти забувають, що то аж ніяк не їхня особиста справа. Адже шанобливе чи зневажливе ставлення до мови корінного народу гро­мадян країни безвідносно до їхньої національної належ­ності свідчить про нормальну чи ненормальну обстановку в державі. Нормальні міжнаціональні стосунки можливі тільки тоді, коли приклад поваги до материнської мови подає сам корінний народ. Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах житія — усе це показники цивілізованості суспільства. По хіба можна сподіватися на створення привабливого образу України в світі, коли мовна ситуація в ній змінилася тільки на папері? Це пояснюється насамперед тим, що керівники тепе­рішньої незалежної України не дуже дбають про від­родження мови народу, який так необачно довірив їм свою долю. За таких умов місію відродження української мови мусить узяти на себе українська інтелігенція.

Працюючи за умов засилля на нашій землі московських засобів масової інформації, які безкарно й невпинно ведуть протиукраїнську пропаганду, відбиваючи шалений наступ на Україну різних зайшлих та місцевих антиукраїнців, сучасний український журналіст повинен бути націо­нально свідомим, гордим за свій давній народ, який усу­переч усім витівкам не дуже ласкавої долі зберіг єдину милозвучну мову, витворив чарівні пісні та невпинно йшов до незалежної соборної держави. Знати історію, звичаї, уподобання свого народу, його стосунки з іншими наро­дами світу, яких він ніколи не позбавляв ні рідної мови, ні рідної землі, ні національної самобутності. Пам'ятати про те, що в будь-якій ситуації він виступає від імені від­родженої України. Знати й любити українську мову, гово­рити нею так, аби всім, хто його слухає, захотілося навчи­тися нашої мови й користуватися її скарбами. Вивчати мови інших народів. Навчаючись чужого, ніколи не цура­тися свого. Залишатися неповторною українською осо­бистістю в широкому колі особистостей, що репрезентують решту народів світу.

З-поміж численних питань, які ось уже не один рік обговорюються (завдяки започаткованій у квітні 1985 року добі гласності й демократизації) на сторінках нашої преси, одне з найважливіших — мовне питання. Дивного в цьому нічого немає. Віддаючи належне економічним, еколо­гічним, суспільно-політичним та іншим життєво важливим проблемам, люди з особливою гостротою відчули потребу в збереженні рідної мови — духовної основи нації. Про значення рідної мови в житті людини неодноразово ви­словлювалися в усі часи відомі й менш відомі представники різних народів світу. «Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ», — казав видатний вітчизня­ній педагог минулого століття К. Ушинський.

Багато років офіційна пропаганда твердила нам, що національне питання в нас розв'язане на найвищому рівні, що ми можемо бути прикладом у цій справі для інших країн світу. Події останніх років засвідчили, що до остаточного розв'язання нам ще ой як далеко. У перші роки радянської влади мови народів колишньої Російської імперії пере­жили період пишного розквіту. Яскравим прикладом може бути розвиток української мови в перше пожовтневе десятиріччя, коли наша мова зайняла міцні позиції не лише в художній літературі та публіцистиці, а і в науці, діловодстві, в усіх сферах життя.

Та 20-ті роки закінчилися. Почалася сталінщина. Українізацію (точніше її можна було б назвати деруси- фікацією) зупинили, українське відродження, як і відрод­ження інших народів, розстріляли. Був короткий спалах українського ренесансу під час хрущовської відлиги, але в роки застою українську мову витіснили не тільки з науки, діловодства, виробництва, а й з вузів, шкіл, театрів. Такого не було навіть за часів культу. Всупереч пропагованим настановам на всебічний розвиток мов народів багатона­ціональної країни діячі брежнєвсько-сусловсько-маланчуківськото гатунку прискореними темпами здійснювали політику злиття мов (належних до різних мовних родин), оголошували всіх, хто чинив сиротив цій політиці, націоналістам й ворогами. Зречення рідної мови розціню­валося як найвищий прояв інтернаціоналізму.

Звичайно, знаходилися люди, які не боялись іти проти течії. Згадаймо «Собор» Олеся Гончара, вірші Ліни Кос­тенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінгра- новського, Станіслава Тельнюка й інших. Згадаймо працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Проти перетворення природної багатоманітності в нудну однако­вість, проти злиття зірок у «величезний місячище» (Р. Гам­затов) виступали найкращі сини всіх братніх народів. Відомий російський письменник В. Солоухін у статті «Що нас споріднює» писав : «...хай живе Галія Ізмайлова, яка танцює по-узбецькому, Гоар Гаспарян, що співає по- вірменському, Расул Гамзатов, який пише по-аварському. Хай живе таджицький орнамент, казаська опера, естонська графіка, чукотська різьба по моржовій кості. Хай живе велика російська мова, але хай живе і милозвучна, ні з чим не зрівнянна українська мова» (Лит. газета, 1962,6 лютого). А Р. Гамзатов категорично заявив:

Хтось, може, до чужої мови зникле Й зазнає втіх. Та я в ній не співець. І якщо завтра моя мова зникне, То хай сьогодні прийде мій кінець.

Проте адміністративно-бюрократична машина працю­вала на повну потужність. Сфери функціонування національних мов звужувалися до упору, російська мова з мови міжнаціонального спілкування перетворювалася на основну мову не тільки в Росії, айв інших республіках, особливо в Україні та в Білорусі, де в багатьох великих містах не лишилося жодної школи з національною мовою викладання.

І ось нарешті — гласність. Заговорили про всі свої болі, в тому числі й про національні, мовні. Прийнято дуже багато постанов, рішень, ухвал щодо поширення сфери функціонування української мови. Але що зроблено? Навіть вивіски на новозбудованих об'єктах у Києві досі ігнорують українську мову. Скажімо, на розі вулиць Горь­кого й Саксаганського відкрився «Магазин-салон киевско­го производственного объединения «Ювелирпром» «СА­МОЦВЕТЫ», де немає жодного українського слова. В деяких союзних республіках (закавказьких) національні мови давно мають статус державних, в інших (при­балтійських) вони набули такої о статусу тепер. Неупереджено настроєні люди різних національностей, що живуть в Україні, дійшли одностайної думки — українську мову зведено до такого стану, що без державного захисту вона навряд чи посяде належне місце на своїй одвічній території. Те саме стосується й мови білоруської. «Адже надання статусу державної мови корінної нації в умовах України та Білорусії — це передусім державний захист наших калинових мов, які — будьмо відверті — опинилися на межі побутової говірки в селі, на кону деяких театрів та ще почасти у творчих спілках», — слушно зауважує Борис Олійник у статті «Національна гідність. І — надбання» (Правда Украины, 1989, 14 травня). Переважна більшість людей — за повернення українській мові її законних прав. Про це свідчать численні листи, що надходять до редакцій газет та журналів. Але є листи й протилежного спрямуван­ня: «Ось що, мої друзі. Я за національністю українець чистокровний і заявляю вам: ваше скиглення мені на­бридло... Вчіться жити в нових умовах перебудови» (Веч. Київ, 1989, 24 травня). «Дехто вимагає прийняття спе­ціального закону про обов'язкове вивчення української мови всіма, хто живе на території України. Лишається тільки побажати, щоб ухиляння від цього обов'язку роз­глядалось як карний злочин...» (Правда Украины, 1989, 12 травня). Чи хтось дозволив би цим дотепникам так зну­щатися з німецької мови в Німеччині або з угорської в Угорщині? Крім негативних емоцій проти української мови, в таких листах немає якихось поважних аргументів, але вони є яскравою ілюстрацією до відомої тези В. Леніна про те, що «зросійщені інородці завжди пересолюють щодо істинно російського настрою».

Є листи й з «аргументами». У січні 1988 року на сторінках «Вечірнього Києва» виступила кандидат біо­логічних наук Т. Котенко зі статтею під претензійною назвою «Чи треба перекладати Пушкіна?» Немає потреби переказувати весь зміст цього допису, бо переважна більшість читачів, листи яких опубліковано, переконливо заперечила випади авторки проти української мови. Але не можу втриматися, щоб не згадати про два безапеляційні твердження Т. Котенко. Перше стосується теорії й прак­тики перекладання: «Будь-який переклад — це великі втрати в художньому плані...» Доводити потребу перекла­дати з інших мов — це все одно, що доводити потребу дихати, бо переклад існує стільки, скільки існують мови. До художнюю перекладу з інших мов, серед них і з російської, вдавалися і вдаються найбільші світила нашого письменства. А те, що переклад не завжди втрачає в мистецькому плані, можна підтвердити безліччю при­кладів. Скажімо, текст чудового українського романсу «Коли розлучаються двоє» є перекладом вірша Г. Гейне. Щоб оцінювати пушкінського «Євгенія Онєгіна» в україн­ському відтворенні М. Рильського, варто було прочитати цей переклад або численні відгуки про нього (наприклад, К. Паустовського, Л. Собінова та ін.). І друге. Перелічивши кілька сфер, де справа може вестися й українською мовою, біолог із ступенем патетично вигукує: «А от наука — нізащо!» Такого публічного присуду ми не чули ні в роки сталінщини, ні в роки застійні. Міщанську плітку про те, що написані українською мовою наукові праці читатимуть лише знайомі автора, підтримують деякі однодумці Т. Ко­тенко. А Л. Харламова, яка, крім української та російської, володіє іноземними мовами, була особисто знайома з М. Рильським і П. Тичиною, малює ще страшнішу кар­тину: «Перевести на українську мову науку й техніку. Легко сказати! Чи не виникнуть через переплутані в поспіху терміни і поняття (ми ж завжди поспішаємо) небезпечні технічні прорахунки, чи не гримне десь поряд з нами через погано зрозумілу інструкцію новий Чорнобиль? Чи не обернеться це подвійною роботою: писати-перекладати, чи не загальмує такий потрібний нам сьогодні науково-технічний прогрес?» (Веч. Київ, 1989, 4 квітня).

Бідна українська мова! Одні вимагають, щоб вона за­безпечувала населення ковбасою, другі бояться, що вона зробить їхніх дітей недоумками, треті припускають, що вона спричинює аварії на атомних станціях і перешкоджає технічному поступові. Справжнісінька українофобія, яка підігрівається окремими виступами в засобах масової інформації. Найприкріше те, що українофобами (на щастя, кількість їх мізерна!) виявляються оступеньовані філологи.

З огляду на низький рівень мовної культури в сучасних українських засобах масової інформації більшість прикладів-ілюстрацій мені довелося добирати не з публіцистичних, а з художніх творів.

Засвоюймо ж і поширюймо норми літературної мови, адже культура мови – це культура думки.  

С П И С О К

використаної       літератури

1.     Плющ  П. П.  Історія української літературної мови .

 – К.: Вид–во  Вища школа, 1971.

2.     Білодід І. К.,    Жовтобрюх М. А., Коваль А. П.,  Плющ П. П., Русанівський В. М. Про культуру мови.

 – К.: Вид-во Наукова думка, 1964.

3.     Коваль А. П. Культура української мови.

                    – К.: Вид-во Наукова думка, 1964.

4.     Царук О. В. Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри.

 – Дніпропетровськ: Вид-во Наука і освіта, 1998.

5.      Пономарів О. Д.  Культура слова: мовностилістичні поради. – К.: Вид-во Либідь, 2001.

ВІДКРИТИЙ   УРОК

Тема:	Розділові знаки між частинами складносурядного речення.
Мета:	ознайомити учнів з особливостями інтонації та пра­вилами розстановки розділових знаків між прости­ми реченнями у складі складносурядного, розвивати мовлення, формувати їх вміння ставити і пояснювати розді­лові знаки між простими реченнями у складносу­рядному; виховувати в учнів любов до рідної мови.
Тип уроку:	засвоєння нових знань.
Обладнання:	підручник, картки.

Хід уроку

I.                  МОТИВАЦІЯ НАВЧАННЯ ШКОЛЯРІВ

1. Організаційний момент.

2. Оголошення теми та мети уроку.

II.               АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

1. Перевірка домашньої вправи.

2. Фронтальне опитування:

1) Яке речення називається складносурядним?

2) Які є групи сполучників сурядності?

3) Які смислові зв'язки існують між простими реченнями у склад­ 
    носурядному?

3. Індивідуальна робота учнів з картками.

Картка № 1

Переписати, вставляючи замість крапок пропущені букви і погрібні розділові знаки. Зробити усний аналіз речень за схемою: а) із скількох частин складається; б) головні члени речення; в) сполучники; г) смислові зв'язки в складносурядному реченні.

Люди й тварини вич...кували його (час) довгу гірську зиму і ось ти нарешті пр...йшов. Крізь діри і даху моргали їм (пастухам) бл...скучі зорі а вони уві сні щасливо всміхалися. У лісі десь пугач пугутькав а в одній з пастуших стайок (хат) хтось вигравав на флоярі (сопілці), розл...ваючи ген по горах свою тугу.

Картка № 2

Списати, розкриваючи дужки та вставляючи замість крапок про­пущені букви і потрібні розділові знаки. Назвати окремі частини складного речення.

І помінився світ поп...ред мене і засвітило небо (на)всібіч. (М. Ткач.) Кудел...ть хмара явори, пряде дощів осін...і мітки і човниками трактори снують основи ч...рні нитки. (3. Гончарук.) Усе іде але (не)все м...нає над берегами вічної ріки. Десь голос мій шукає моїх друзів і хто(сь) чужий кр...чить мені: ау! Людей міл...ярди і мільярди слів а ти їх маєш вимовити (в)перше!

4. Пояснювальний диктант.

Завдання: записати й виразно, з інтонацією прочитати речення. Визначити смислові зв'язки між простими реченнями у складносурядному.

Ще не вмерла України і слава, і воля, ще нам, браття молодії усміхнеться доля. (П. Чубинський.) Співай же, Десно, у весняних просторах, ростіть будови, гомоніть міста. (М.Рильський.) Та пітьма не так уже мучила Соломію, але холод проймав її наскрізь. (М. Коцюбинський.) Прилинув вітер, і в нічній хатині він про весняну волю заспівав. (Леся Українка.) Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати. (В. Симоненко.)

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Бесіда з учнями.

1)  Як розділяються частини складносурядних речень ?

Здебільшого прості речення як частини складносурядних з'єднані сполучниками сурядності, розділяються комами. Але між частинами складносурядного речення можуть ставитися й інші розділові знаки (крапка з комою, тире).

2. Записати на дошці і в зошитах подані речення, зробити їх інтонаційно-змістовий аналіз (пояснити інтонацію, смислові зв'язки між простими реченнями у складносурядних та правила розстановки розділових знаків).

По степовій дорозі зрідка пробігали вантажні машини й смугами зривалася пилюка.

Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпадьомкне.        

Кома не ставиться між простими реченнями-частинами склад­носурядного, з'єднаними неповторюваними єднальними (і(й), та) і розділовими (чи, або) сполучниками, якщо є спільний другоряд­ний член або неповнозначне слово, зокрема частка (тільки, лише).

З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля... (Панас Мирний.)

Крапка з комою ставиться між частинами складносурядного ре­чення, з'єднаними сполучниками а, але, проте, все ж, однак ( зрідка — сполучниками і, та), якщо вони дуже поширені, або миють всередині розділові знаки, або далекі за змістом.

Дощ пройшов — і Київ зеленіє. (М. Рильський.)

Тире ставиться між частинами складносурядного речення, з'єднаними сполучниками і (й), та (в значенні і), й, а, якщо нони виражають швидку чи несподівану зміну подій або різке протиставлення.

3. З метою засвоєння пунктограми «Кома, крапка з комою і тире в складносурядному реченні» учні знайомляться з написаними на плакаті і вивішеними на дошці правилами і записують їх у зошити.

Здебільшого частини складносурядних речень розділяються комами.

Кома не ставиться:

1) Між частинами складносурядного речення — двома питальни­ми, спонукальними, окличними, називними та безособовими речен­нями, з'єднаними сполучником і.  Наприклад: О котрій годині при­буде до Києва поїзд і хто нас зустріне ?  Хай навколо вирує жит­тя і утвердиться мир на землі!   Було затишно і пахло смолою.

2) Між частинами складносурядного речення, з'єднаними непов­торюваними сполучниками і, та (в значенні і), чи, або, якщо вони мають спільний другорядний член. Наприклад: По сте­повій дорозі зрідка пробігали вантажні машини й смугами зрива­лася пилюка. (О. Копиленко.) Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпадьомкне. (В. Козаченко.)

Крапка з комою ставиться між частинами складносурядно­го речення, якщо вони дуже поширені або далекі за змістом. На­приклад: Все зраділо, стрічаючи день; і день зрадів, розцвітаючи, ясний, теплий, погожий. (Панас Мирний.)

Тире ставиться, якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками і, та (в значенні і), виражають швидку, несподівану зміну подій або різке протиставлення. Наприклад: Чер­кне хтось сірник — і на мить виткнеться з пітьми з десяток сірих облич. (М. Коцюбинський.)

4. Прочитати речення, визначити ті, в яких є спільний другоряд­ний член, що відноситься до обох простих речень. Списати, ставля­чи, де треба, коми.

Ще вечір спав в очеретах і полохливий мокрий птах шукав гнізда. (А. Малишко.) На Дніпрі тремтіли окремі вогники і від кожного з них тягнулася блискуча доріжка. (В. Собко.) Тепер пшеничні й бу­рякові плантації лишилися позаду і стежка бігла серед рясних виноградників. (Ю. Смолич.) На південному схилі горбика сонце вже розтопило сніг і вітер шелестить густою осінньою травою. (О. Копиленко.) Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь. (І. Нечуй-Левицький.) Тільки невсипуще море бурхає десь здалеку та зорі тремтять у нічній прохолоді (М. Коцюбинський.)

5. Закінчити кожне з поданих речень, утворивши складносуряд­не з єднальним або протиставним сполучником. Поставити розді­лові знаки.

Залізничник у червоному картузі підняв прапорця ... У пристан­ційному скверику озвалися солов'ї ... Хати ховалися за кучерявими осокорами ... На подвір'ї нікого не було ... У темряві вулиці спаланули фари ... Раптом пролунала команда ... Гриміли постріли са­люту ... На Дніпрі тремтіли вогники ...

6. Слово вчителя.

Щоб засвоїти правильну інтонацію в складносурядному реченні, слід розглянути графічне зображення інтонування при виразному читанні.

 

Хлопчик полюбив ці степові краєвиди. Пройшла гроза, і ніч

 

промчала, і знову день шумить кругом. (В. Сосюра.)

При читанні простого речення голос спершу підвищується, робиться невеличка пауза, а в кінці речення голос дещо спадає. У складно­сурядному реченні ритмомелодика специфічна: кожна з частин інто­нується, але весь комплекс речень (як смислове, так і граматично ціле) накладає на інтонацію, яка є в реченнях-частинах, ще одну, загальну інтонацію кінця. Але й вона не однорідна і є зіставна (властива речен­ням з протиставним зв'язком, де логічним наголосом виділяються ті члени, зміст яких протиставляється). Графічно це зображується так:

 

На заході ще жевріло небо, а в степу вже заходила ніч. (П. Панч.)

Є й перелічувальна інтонація (властива реченням, що передають одночасність або послідовність дій), коли йдеться про констатацію (перелік) фактів чи явищ. Інтонування в цьому разі має такий гра­фічний вигляд:

 

Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя. (П. Панч.)

Висновок: інтонація в складносурядному реченні залежить від смислових відношень між частинами-реченнями, а ці відношен­ня — від сполучників.

III.           ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Пояснювальний диктант.

Завдання: записати подані речення, виразно прочитати їх, правильно інтонуючи, пояснити вживання розділових знаків.

Ані шелесту не було чути, ані колихання не було помітно. (Марко Вовчок.) Чи стрімкі то гори біліють, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат. (О. Гончар.) Найменший шелест або стук — і моє серце падає і завмирає. (М. Коцюбинський.) Соломія приклала до рани мокру ганчірку — і Остапові стало легше. (М. Коцюбинський.) Ще сонячні промені сплять — досвітні вогні вже горять. (Леся Украї­нка.) В заметільну, беззоряну ніч, обв'язавши копита коней повстю, три тисячі вершників перейшли в Гадючій балці кордон і, витягтись трикутником, врізались в простори Дикого Поля; вдень хоронились у вибалках і очеретах, а коли смеркало, вирушали в дорогу. (Н. Рибак.) Вітер війнув — листя з клена жовте полетіло. (П. Тичина.)

2. Запитання до учнів:

1) Які розділові знаки ставляться в складносурядних реченнях?

2) Сформулювати правила: коли в складносурядних реченнях ста­виться кома,

    крапка з комою, тире ?

Оцінювання.

IV.           Домашнє завдання: виписати з творів художньої літератури шість речень на вживання різних розділових знаків у складно­сурядних реченнях.