Сучасна українська література

        Культура та освіченість людини є головними стовпами її успішного життя. Недаремно завжди цінувались у суспільстві ці якості.

        Ще за часів Київської Русі князь Ярослав Мудрий мав найбільшу бібліотеку в Європі.

        З тих пір пройшло багато часу, та менталітет українців-книголюбів залишився. Попри всі негаразди, що випали на долю України, вона була і залишається колискою справжніх талантів – письменників, відомих за межами України: Котляревський, Франко, Шевченко…

        Книга – фундамент людської культури, бо вона, на відзнаку від інших видів культури характеризується високою кумулятивністю – спадкоємним накопиченням інфорації.

        Завдання людства – приймати участь у передачі цього багатства знань, бо сучасна ситуація з переважанням ЗМІ приводить до того, що сучасна людина менше читає в час дозвілля. Наслідком є зниження рівня інтелектуальності в суспільстві.

        За данними дослідника   Р. Бамберга читання має визначальне   значення                  для духовного розвитку особистості, так як розвиває мислення.

        Усамітнення людини з книгою віддаляє її від соціуму, але провокує наближення читача до конгеніальності автора. Відбувається «діалог» між автором і читачем.

        Читання – праця, боротьба, напруження. Воно вимагає сили волі, упертості, початкового    важкого    входженя   в    текст,   пристосування     до     світу    письменника, стилю його викладення, його специфічного світобачення.

        Читання - розвиваюче і особистісно формуюче.

        Як відомо, проза є найбільш популярним жанром , і визначти місце прозаїка в сучасній українській літературі є одним з приоритетних завдань соціології літератури.

        Зважаючи на те, що сучасна Україна все більше приймає інтернаціональні стандарти, слова та вирази іншомовного походження, продукцію інших країн – як матеріальну так і інтелектуальну – доречно було б звернути увагу на стан української літератури.

        Саме література    наряду   з   декількома    іншими    чинниками,   такими,   як   родина   та   найближче    оточення,    ЗМК    формує   людину;    її    духовний    розвиток,

смаки, інтереси, національну свідомість.

        Наявність відомих на весь світ книг є предметом гордості кожного народу і сприяє родальшому розвитку його літератури. Чим вищий імідж письменників певної країни, тим більше   в   них  буде і читачів, тим більше і самих письменників, що бачачи гарний попит,

здійснюють якісну пропозицію.

          Стосовно української літератури найгостріше зараз стоїть питаня про російськомовні    книжки,    що    заполонили    книжкові    ринки   і    не    завжди    дають змогу, через свою велику кількість, звернути увагу читача на малочисельні і, як не прикро,

нерозрекламовані книжки українських письменників.

         Щоб привернути увагу сучасного читача потрібна величезна PR кампанія, реклама, а, значить, велике капіталовкладення, на яке небагато хто наважиться.

         Найбільше    читачів    вітчизняної    літератури   серед  людей старшого покоління та

молоді, це теж треба враховувати.

         Шляхи подолання кризи в сучасній українській літературі очевидні.

         Залишається тільки сподіватися, що в найближчому майбутньому справжні діти своєї батьківщини не словом, а ділом допоможуть нашій мові розвиватися.

         На   сьогоднішній    день   маємо велику кількість українських та інтернаціональних видавництв.

          Більшість з них готові друкувати книжки на замовлення самого автора, не зважаючи на якість твору, аби тільки отримувати гроші.

          Такі комерційні видавництва поширюють низькопробну літературу як на реальному, так і на віртуальному книжковому ринку.    Ми не будемо зупинятися на них, а розглянемо достойних літераторів.

          Спілка письменників України – один з гігантів літературних об’єднань.

          Національна    Спілка    письменників    України   -    добровільна  творча організація професійних   літераторів  України: поетів прозаїків, драматургів, критиків і перекладачів. Створена у 1934 році як складова частина колишньої Спілки письменників СРСР  на І зїзді письменників України.

           Історія письменницької організації містить немало сторінок.   У роки тоталітаризму було   репресовано   223   українських    письменників,    багатьох  з яких було страчено чи ув'язнено у  гулагівських таборах.

           Під   час   Великої   Вітчизняної   війни   173 літератори України перебували в лавах Радянської   Армії   та   партизанських загонах,   воювали в УПА, інші працювали в тилу, в редакціях газет,  журналів. 39 членів СПУ загинули у боротьбі з ворогом.

            У 1989 р. письменницький зїзд проголосив      Спілку письменників незалежною від будь-яких союзних структур, які тоді ще існували. У роки суспільно-громадської боротьби за   незалежність   України  Спілка письменників стає центром цієї боротьби, у середовищі українського   письменства   започатковуються   відомі  національно-визвольні організації -  "Рух", "Просвіта", "Меморіал".

            Немало   українських  письменників було переслідувано радянською владою і після розвінчення так званого культу особи Сталіна.

            Статус Національної Спілка письменників України дістала після  прийняття Закону "Про   творчих   працівників   і творчі спілки" у1998 році.

          Керівними статутними органами НСПУ є:
зїзд;
рада;
президія;
секретаріат;
контрольно-ревізійна комісія;

           Нині НСПУ налічує більше 1800 членів Спілки, серед них –  84     письменники, які живуть за межами України і є громадянами  інших країн. Більшість членів  НСПУ пишуть українською мовою,   декотрі -   російською,   єврейською,   молдавською,   угорською   та іншими мовами світу.

           На   прикладі   голови   Спілки   можна  отримати враження від організації в цілому. Отож така освічена,   обдарована,   та   відома   людина   як   Володимир   Яворівський   як найкраще може зарекомендувати солідну   українську  організацію, яка має давню історію, великих особистостей – письменників у своєму   складі, яка активно розвивається сьогодні та має перспективи на майбутнє.

           На   ІІІ з’їзді   письменників    України     головою  НСПУ був обраний  Яворівський Володимир Олександрович.

Коротко про життя:
           Народився 11 жовтня 1942 року в с.Теклівка     Крижопільського району Вінницької області.    Закінчив   філологічний факультет Одеського університету (1964).    Працював у редакціях   різних   газет   у   Запоріжжі,     кіносценаристом     львівського      телебачення, референтом СПУ, завідуючим відділом прози, заступником головного редактора  журналу “Вітчизна”, секретарем   СПУ.    Автор книжок оповідань і повістей “А яблука падають…” (1968),   “Горно стиглого винограду” (1971),     “З висоти вересня” (1984),    “Вовча ферма” (2000),   книг публіцистики “Крила,    вигострені небом” (1975), “Тут, на землі” (1977), “І в морі пам’ятати джерело”   (1980),   “Право   власного   імені”   (1985),   “Що  ж ми за народ такий?”    (2000);      романів     “Ланцюгова    реакція”  (1978) ,   “Оглянься з осені” (1979), “Автопортрет   з    уяви”   (1981),   “А тепер   –   іди”   (1983), “Марія з полином наприкінці століття”       (про Чорнобильську катастрофу), “Криза”.

         Твори перекладено на мови інших народів.

         За    художньо-документальну    повість   “Вічні  Кортеліси” удостоєний    Державної премії   ім.   Т.Г.Шевченка (1984).

        Був головою Комітету з Державних премій ім.Т.Г.Шевченка, очолював Демократичну партію України, обирався народним   депутатом    СРСР    1989 року, народним депутатом України    І    та     ІІ     скликання,     очолював    першу    парламентську  комісію з питань чорнобильської     катастрофи.

        Автор програми “20 хвилин з В.  Яворівським” на Українському радіо.

        Основними цілями НСПУ є:

-сприяння професійній діяльності письменників України;
-соціальний та правовий захист письменників;
-активна участь у розвитку цивілізованого суспільства;
-захист прав людини;
-видання та розповсюдження книг українських та іноземних авторів;
-допомога молодим літераторам у творчому становленні і   виданні їхніх творів;
-зв'язки із зарубіжними літературними організаціями ;
-проведення конференцій, літературних вечорів та зустрічей;

       Структура Спілки

       При НСПУ працюють творчі комісії.

       Будинок     письменників     організовує    та   проводить   літературні     зустрічі        та вечори, презентації книг, конференції, виставки та  включає в себе різноманітні клуби.

       Комісія по міжнародних літературних зв'язках підтримує прямі      зв'язки зі світовими літературними   та    культурними    організаціями    та     установами,  проводить зустрічі з іноземними письменниками,   конференції;    сприяє    діяльності перекладачів та виданню книжок іноземних авторів.   Видавнича   комісія    робить    експертну    оцінку   художньої цінності   рукописів та співпрацює з фондами і спонсорами, які здатні підтримати видання книг відомих авторів на Україні.

         Комісія по роботі з творчою молоддю допомагає порадами молодим авторам, сприяє виданню їхніх праць, проводить творчі семінари молодих письменників, конкурси.

         Бібліотека має великий книжковий фонд (понад 100 000 томів).     Бібліотека виконує інформаційну   та  бібліографічну роботу, організує книжкові виставки на честь визначних літературних подій та ювілейних дат.

         Літературний  фонд  надає   фінансову   підтримку та дає гранти членам НСПУ. Його діяльність спрямована на створення кращих умов для творчої роботи письменників, для їх оздоровлення та    відпочинку. Літературний фонд утримує клініку та будинки відпочинку для письменників в Ірпіні (біля Києва), Одесі, Ялті та Коктебелі.

         Національна   Спілка   письменників    України    також    має    власне    видавництво «Український письменник» та журнали «Вітчизна»,«Всесвіт», «Дзвін», «Донбасс» та інші, а також газету«Літературна Україна». Створюються також нові видавництва «Гранослов», нові періодичні літературні видання, зокрема в різних областях України.

         Творча біографія декількох найвидатншик письменників, що входять у склад Спілки:

         БУЦЕНКО Олександр Алімович  Голова комісії з міжнародних зв'язків НСПУ.

         Переклав на українську романи: Х.Солер Пуїг "Весь світ і все життя", Пол Тейн "Піщаний замок",    Д.Хеммет    "Скляний ключ",    "Худий",     Д.Дідіон "Демократія",     Е.Берджесс "Механічний апельсин",    Х.Мадрід   "Ангел смерті,     Е.Сабато  "Тунель" ;     оповідання: Е.Л.Альбухар,    Р.Шеклі,    Л.Сернуда,    Х.Кортасар,  М.Вісент, О.Кірога, А.Біой Касарес, Г.Гаррісон,   А.М.Матуте,    М.Етвуд;    поетичні твори:    Л.Феліпе,    Н.Гільєн,    М.Етвуд, Х.Кортасар,    Р.Альберті,    С.Вальєхо,   О.Пас,  К.Олівер Лабра, Міндерт Варре, Ф.Майор Сарагоса,   Е.Теґнер, Г.М.Енценсберґер.

         ВІНГРАНОВСЬКИЙ Микола Степанович
        Автор збірок для дітей: "Андрійко-говорійко", "Мак", "Літній ранок", "Літній вечір", "Ластівка біля вікна",   "На добраніч";   повістей  "Первінка",   "Сіроманець",   "У глибині дощів"; роману "Северин Наливайко".

          ВЛАД (Ганцяк) Марія Миколаївна
         Автор багатьох віршів, у2000 р. вийшла   книга   новел   релігійно-етичної  тематики "Який цей світ".

         ГУЖВА Валерій Федорович
        Автор публіцистичних книг "По двадцяти роках", "Діалог про Україну", "Все життя - атака", повістей Сліпий дощ", "Забути, згадати", "Аркуш Мебіуса", "Плато над прірвою", роману "Рай", низки новел та документальних сценаріїв.

         ЖИЛЕНКО Ірина Володимирівна
        Автор близько двадцяти книг: "Соло на сольфі", "Автопортрет у червоному", "Вікно у сад",    "Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна",     "Дім під каштаном",    "Ярмарок чудес", "Останній вуличний шарманщик", "Вечірка у старій винарні" та ін.   Багато  написала і для дітей:    "Достигають колосочки",   "Вуличка   мого   дитинства",   Двічі   по   два дорівнює кульбабці", "Казки буфетного гнома", "Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно    іноді    помилятися   номером". За книжку "Вечірка у старій винарні" вшанована Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.

         ІВАНИЧУК Роман Іванович
         Автор     роману-трилогії    "Край битого шляху",    історичних    романів    "Мальви", "Черлене вино" ,   "Манускрипт   з   вулиці Руської" , "Вода з каменю», "Четвертий вимір», "Шатрами на скалі",   "Журавлиний крик",   "Бо    війна-війною", "Орда"; книг-есе "Чистий метал    людського    слова"   та    "Благослови,   душе моя, Господа". Удостоєний багатьох літературних премій.

          КАГАРЛИЦЬКИЙ Микола Феодосійович
          Опублікував  понад 300 поертретів,   есе,     нарисів,   розвідок про діячів літератури, мистецтва,    цикл    досліджень    "Генієм   Шевченка  опромінені". Автор книжок "Оксана Петрусенко.    Народна     артистка    УРСР",    "Оксана Петрусенко.   Біографічна повість", "Наодинці з совісю", "Витязь ідеї "Бандура", "Катерина Білокур.     Я   буду художником!", "Катерина Білокур очима сучасників".   Заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії ім.  П.Чубинського.

          КАПЛАН Юрій Григорович
          Нині - заступник Голови Київської організації НСПУ.
          Автор багатьох книжок російською  мовою. Нагороджений медаллю ім. К.Симонова (Москва, РФ) та дипломом Міжнародної   письменницької   організації (Регенсбург, ФРН),

           ЛУПІЙ Олесь Васильович
           Поет, прозаїк, драматург. У 1994 р. за роман "Падіння давньої столиці" та     повість "Гетьманська булава"    удостоєний     Національної    премії    України   імені Т.Шевченка. заслужений діяч мистецтв України.

           ОЛІЙНИК Юрій Миколайович
           Поет‚ прозаїк‚  перекладач.   Автор   повістей та романів "Дерева ростуть до зірок" ‚  "Подорож навколо динозавра"‚    "Хто   бачив   білу  ромашку?"‚ "Жити - завтра"‚ "Одіссея Лукула   -   Ворожбита"‚   "Листи   з   потойбіччя"   (2000)‚   "Хроніка  абсурду"‚ оповідань та публікацій у періодиці.
           Життя СПУ не стоїть на місці. Проводяться творчі вечори    іменитих  письменників та письменників  -  початківців,   на   яких   ветерани - літератори   діляться  своїм багатим досвідом з новим поколінням.

      Підводячи підсумки,    треба    сказати,    що Спілка письменників України – не окремо існуюча     організація,    що    живе   сама  для себе і переслідує свої власні цілі, а значуще всеукраїнське   об’єднаня,    яке   проводить    важливу  культурну роботу. СПУ залучає до української літератури   як нових письменників, так і читачів. Згуртовує українську націю і ставить своєю ціллю всебічний розвиток рідної культури і мови.

РОЗДІЛ   ІІ

ІСТОРІЯ УТВОРЕННЯ АУПНе зважаючи на свій порівняно малий вік і не довгу історію, Асоціація українських письменників вже встигла зарекомендувати себе як організація, що є головним конкурентом НСПУ, а отже однією з двох найвпливовіших літературних об’єднань України.

Ідея утворення Асоціації українських письменників (АУП) виникла під час роботи III-го з'їзду Спілки письменників України у жовтні 1996 року. Літератори, не згодні з творчими та організаційними принципами та традиціями совєцького об'єднання письменників, подали заяви про вихід з СПУ.

Вранці, на третій день роботи спілчанського з'їзду, у одній із кімнат по вулиці Золотоворітській,6, де тоді містилась редакція журналу "Сучасність" зібралися "розкольники" Юрій Андрухович, Ігор Римарук і Тарас Федюк. Саме там і тоді була сформульована ідея необхідності нового літературного об'єднання; після тривалого обговорення було знайдено назву цьому об'єднанню - Асоціація українських письменників; створено оргкомітет АУП (який пізніше значно розширився) і написано текст заяви оргкомітету Асоціації.

Через півроку, 6 березня 1997 року, у Києві, в актовій залі Києво-Могилянської академії відбувся Перший (установчий) з'їзд Асоціації українських письменників і 120 літераторів потвердили своє бажання стати засновниками цієї організації.

Понад 200 матеріалів в українських газетах, численні телерадіо сюжети посвідчили суспільний інтерес до нового творчого об'єднання. І не дивно.

Ось лише деякі імена, письменників, що увійшли до Асоціації: Юрій Андрухович та Ігор Римарук, Василь Герасим'юк та Оксана Забужко, Володимир Моренець і Микола Рябчук, Петро Мідянка і Анатолій Кичинський, Наталка Білоцерківець і Тарас Федюк, Василь Голобородько і Сергій Жадан, В'ячеслав Медвідь і Олександр Ірванець, Віктор Неборак та Іван Лучук, Олександр Кривенко та Іван Малкович, Дмитро Кремінь і Мирослав Лазарук, Юрко Винничук та Юрко Покальчук, Павло Гірник і Костянтин Москалець, Борис Нечерда і Дмитро Стус, Людмила Таран і Василь Портяк, і ще, і ще, і ще...

Спілка письменників та її тодішній голова Юрій Мушкетик невдоволено сприйняли появу нової творчої організації. В "Літературній Україні" органі СПУ - з'являється редакційна стаття "На чий млин вода", де новостворену Асоціацію звинувачено у всіх смертних гріхах з руйнуванням української незалежності включно. Асоціація, її письменники неохоче "відбрикувались", бо для неї важила не боротьба з НСПУ, а творення нового літературного, видавничого, культурологічного простору. Вже самим своїм існуванням Асоціація довела, що монополія СПУ на право визначати хто є письменником, а хто ні, - пішла у минуле.

Першим президентом Асоціації українських письменників було обрано Юрія Покальчука.

Віце-президентами - Юрія Андруховича, Володимира Моренця,

Ігоря Римарука, Тараса Федюка.

13 листопада 1997 року Міністерством юстиції України було зареєстровано Всеукраїнську громадську організацію Асоціація українських письменників.

Протягом ближчих двох років Асоціація провела низку широких презентаційних заходів: у Львові - "Наші в місті", "Вогні великого міста", в Одесі - фестиваль сучасного українського мистецтва "Південний хрест", аупівські фестивалі відбулись в Києві, Харкові, Чернівцях, Кіровограді.

З 1998 року за сприяння фонду "Відродження" почала виходити літературна газета Асоціації "Література плюс".

4-5 лютого 2000 року відбувся II-й з'їзд Асоціації. Президентом АУП було обрано Тараса Федюка,

віце-президентами – Сергія Жадана, Олександра Кривенка, Володимира Моренця, Ігоря Римарука.

З 2000 року Асоціація широко розпочала здійснення власної видавничоїпрограми. Чільним партнером АУП стало видавництво "Кальварія", співпрацює Асоціація і з іншими видавництвами, зокрема Лілея-НВ" (Івано-Франківськ), "Астро-принт"(Одеса).

Організаційними зусиллями Асоціації з 2000 року здійснено понад ЗО книжкових проектів. Назагал членами АУП протягом 2000-2001 років видано близько 200 книжок. Саме ці книжки, інтерес до них читача і змогли започаткувати те, що згодом стане ринком української книги.

19 квітня 2001 року Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки.

За роки існування АУП до неї долучилися такі відомі українські письменники як Василь Шкляр, Олесь Уляненко, Марина та Сергій Дяченки, Мар'яна Савка, Маріанна Кіяновська та інші.

На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що працюють у 17 регіональних організаціях України.

Як будь-яка законна організація, АУП має свій Статут, у якому затверджені основні принципи існування Асоціації. Зокрема, загальні положення, мета, завдання, засади членства в Спілці, структура та керівні органи, їх права та обов’язки.

СТАТУТ

АСОЦIАЦIЇ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКIВ

1. ЗАГАЛЬНI ПОЛОЖЕННЯ

Асоцiацiя українських письменникiв (далi - Асоцiацiя) є

всеукраїнською творчою спілкою, як суб'єкт творчої діяльності, яка

об'єднує на добровiльних засадах лiтераторiв - поетiв, прозаїкiв,драматургiв, перекладачiв, критикiв, публiцистiв, якi подiляють мету i завдання Асоцiацiї, викладенi в цьому Статутi.

Асоцiацiя здiйснює свою дiяльнiсть у вiдповiдностi до Конституцiї України, чинного законодавства та цього Статуту і є неприбутковою та некомерційною організацією. Дiяльнiсть Асоцiацiї поширюється на територiю України.

Асоціація діє на принципах добровільного об'єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва, самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав.

Асоціація незалежна у своїй статутній діяльності від органів державної влади і органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших громадських організацій.

Основною метою дiяльностi Асоцацiї є: сприяння збереженню та нарощуванню творчого й iнтелектуального потенцiалу лiтераторiв - членiв Асоцiацiї та задоволення i захист їхнiх законних соцiальних, творчих та iнших спiльних iнтересiв; поширення цiнностей та iдеалiв вiдкритого громадянського суспiльства.

Асоцiацiя є юридичною особою з моменту державної реєстрацiї в Мiнiстерствi юстицiї України, має печатку з власною назвою, емблему, штампи, символiку та iншу атрибутику, зразки яких затверджуються Колегiєю Асоцiацiї та реєструються в установленому порядку, рахунки у банкiвських установах.

Юридична адреса Асоцiацiї: Україна, 254070, Київ, вул. Сковороди, 2, корпус 3, кiмнатаи.116.

ОСНОВНI ЗАВДАННЯ I НАПРЯМКИ ДIЯЛЬНОСТI АСОЦIАЦIЇ

Основними завданнями Асоцiацiї є:

-сприяння творчiй лiтературнiй працi членiв Асоцiацiї та утвердження їх авторитету в суспiльствi; допомога молодим лiтераторам - членам Асоцiацiї;

-налагодження творчих зв'язкiв мiж лiтераторами та представниками iнших мистецьких професiй, iз широкими колами нацiональної iнтелiгенцiї;

-взаємодiя з iншими громадськими органiзацiями творчого спрямування;

-подання допомоги в навчально-виховній роботі і педагогічним колективам у патріотичному, культурному та інтелектуальному розвитку дітей та молоді, у морально-етичному та естетичному вихованні;

-творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

-розвиток національної культури та мистецтва, розроблення і втілення в життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем'єр, фестивалів тощо;

-створення умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури;

-пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому розвитку;

-видання газет, журналів, книг та іншої друкованої продукції, створення кіно- та відеофільмів, аудіовізуальної продукції підприємствами, заснованими Асоціацією з метою популяризації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого доробку членів спілок;

-турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки;

-сприяння відродженню, розвиткові та популяризації народної творчості, творчому використанню народних традицій у розвиткові культури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико-культурної спадщини, довкілля, проведенню масових культурно-просвітницьких заходів, а також утвердженню демократичних, загальнолюдських цінностей;

-постійна співпраця з педагогічними та науково-педагогічними колективами навчальних закладів;

-сприяння обміну культурними цінностями, співробітництво між діячами культури і мистецтва різних країн, національними і міжнародними організаціями культури та мистецтв;

-виховання поваги до історико-культурних цінностей, традицій

українського та інших народів.

Асоціація має право в установленому чинним законодавством порядку:

-здійснювати творчу та господарську діяльність у передбаченому законодавством порядку для виконання своїх статутних завдань;

-представляти та захищати права і законні інтереси своїх членів;

-брати участь у розробленні нормативно-правових актів щодо діяльності творчих спілок та статусу творчих працівників;

-брати участь у визначенні засад державної політики у сфері оплати праці членів творчих спілок, страхування, пенсійного забезпечення, зайнятості, правового та соціально-економічного захисту творчих працівників;

-представляти професійних творчих працівників до відзначення державними нагородами, почесними званнями, державними преміями, іншими видами морального та матеріального заохочення;

-здійснювати заходи з соціально-економічної підтримики та

благодійництва;

-у встановленому порядку створювати фонди творчих спілок з правами юридичної особи для виконання статутних завдань і цілей творчої спілки;

-володіти, користуватися і розпоряджатися майном на правах власника відповідно до законодавства України;

-на пріоритетність при продовженні договору оренди приміщень, які вони орендують під творчі майстерні, студії, лабораторії тощо.-сприяти перекладовi кращих творiв українських авторiв iншими мовами та поширенню їх поза межами України, а також поширенню кращих здобуткiв зарубiжної лiтератури в перекладi українською мовою;

-проводити теоретичнi та науково-практичнi симпозiуми i конференцiї, органiзовувати творчi зустрiчi, семiнари, фестивалi, лiтературнi свята, лекцiї, виставки, надавати стипендiї, творчi вiдрядження i консультацiї, засновувати i присуджувати лiтературнi премiї Асоцiацiї, висувати своїх кандидатiв на здобуття iнших премiй в установленому порядку;

-брати участь у пiдготовцi лiтературних, журналiстських, видавничих, освiтнiх, наукових нацiональних та мiжнародних програм;

-сприяти органiзацiї стажування, навчання, допомоги членам Асоцiацiї у реалiзацiї творчих проектiв;

-брати участь у вирiшеннi рiзноманiтних завдань культурницького, наукового, освiтнього, соцiального характеру спiльно зi спорiдненими творчими органiзацiями;

-проводити масовi заходи (збори, мiтинги, демонстрацiї, тощо), iдейно, органiзацiйно та морально пiдтримувати громадськi органiзацiї, якi мають спорiдненi мету i завдання;

-входити з пропозицiями до органiв державної влади України з питань своєї дiяльностi, брати участь у виробленнi рiшень органiв державної влади та управлiння, одержувати вiд них iнформацiю, необхiдну для реалiзацiї своїх завдань.

ЧЛЕНСТВО В АСОЦIАЦIЇ

Членство в Асоцiацiї - iндивiдуальне.

Членами Асоцiацiї можуть бути автори написаних, перекладених, надрукованих в Українi або за її межами, поставлених на сценi чи екранiзованих творiв, якi мають високий естетичний рiвень i самостiйне художнє значення, опублiкованих лiтературно-критичних i публiцистичних статей та дослiджень, позначених оригiнальнiстю думки i стилю, самостiйнiстю бачення тих чи iнших проблем, суспiльною вагомiстю публiкацiй.

Набуття членства в Асоцiацiї здiйснюється таким шляхом:

- вищий керiвний орган Асоцiацiї в перiод мiж загальними зборами, яким є Координацiйна Рада, розглядає рекомендацiї одного або кiлькох членiв Асоцiацiї, наданi кандидатовi на вступ в Асоцiацiю;

- за рiшенням вищого керiвного органу Асоцiацiї (двома третинами голосiв) кандидатовi надсилається запрошення, пiдписане Президентом Асоцiацiї або одним iз Вiце-президентiв;

- пiдставою для набуття членства в Асоцiацiї є письмова згода запрошеної особи.

Членами Асоцiацiї можуть бути лiтератори, якi проживають за межами України. Вони набувають членство на загальних пiдставах.

Члени Асоцiацiї мають право:

- використовувати iнфраструктуру Асоцiацiї для здiйснення

власних iдей i проектiв;

- обирати та бути обраними до керiвних органiв Асоцiацiї;

- звертатися до Асоцiацiї за захистом своїх прав та iнтересiв;

- вiльно брати участь у всiх видах дiяльностi Асоцiацiї, користуватися всiма видами допомоги вiд Асоціації;

- вiльно висловлювати свою думку щодо дiяльностi Асоцiацiї, вносити пропозицiї, зокрема щодо змiн у Статутi;

- пропонувати того чи iншого автора до прийняття в Асоцiацiю.

Члени Асоцiацiї зобов'язанi:

- пiдтримувати iдеї Асоцiацiї, пропагувати її завдання та реальними дiями сприяти їх здiйсненню;

- дотримуватися вимог цього Статуту;

- сплачувати членськi внески в установленому вищим органом Асоцiацiї розмiрi;

- утримуватись вiд будь-якої дiяльностi, яка може завдати матерiальних та моральних збиткiв Асоцiацiї або шкоди її суспiльнiй репутацiї;

- сповiдувати принцип взаємодопомоги, взаємовиручки, доброзичливого ставлення i товариської солiдарностi у стосунках мiж членами Асоцiацiї.

СТРУКТУРА ТА КЕРIВНI ОРГАНИ АСОЦIАЦIЇ

Найвищим органом Асоцiацiї є загальнi збори членiв Асоцiацiї, якi проводяться не рiдше, нiж один раз на два роки. Загальнi збори Асоцiацiї вважаються правочинними, коли в них беруть участь не менш як двi третини членiв Асоцiацiї (або делегатiв, обраних за квотою, визначеною ухвалою Координацiйної Ради);

До компетенцiї загальних зборiв Асоцiацiї належать:

- обговорення найважливiших питань дiяльностi Асоцiацiї, проблем лiтературного процесу, суспiльного життя, визначення перспективних напрямкiв дiяльностi Асоцiацiї;

- обрання Президента та Вiце-президентiв (Колегiї) Асоцiацiї термiном на два роки;

- обрання Координацiйної Ради Асоцiацiї термiном на два роки;

- затвердження складу Колегiї Асоцiацiї;

- обрання Ревiзiйної комiсiї Асоцiацiї термiном на два роки;

- прийняття Статуту Асоцiацiї та внесення змiн i доповнень до нього;

- заслуховування звiтiв Президента i керiвних органiв Асоцiацiї та Ревiзiйної комiсiї, оцiнка дiяльностi Асоцiацiї;

- вирiшення питань про припинення дiяльностi Асоцiацiї.

Рiшення загальних зборiв приймаються бiльшiстю голосiв (п'ятдесят вiдсоткiв голосiв плюс один) вiд числа учасникiв зборiв.

6.Президент Асоціації.

До компетенцiї Президента Асоцiацiї належить:

- офiцiйне представництво Асоцiацiї у вiдносинах iз будь-якими державними органами та юридичними i фiзичними особами;- головування на засiданнях Координацiйної Ради;

- пiдписання документiв вiд iменi Асоцiацiї - як перша особа;

- вiдкриття рахункiв в установах банкiв, укладання фiнансових документiв, угод, контрактiв;

- спiвпраця з будь-якими державними, громадськими органiзацiями, установами, пiдприємствами, а також окремими громадянами в Українi та поза її межами;

- здiйснення нагляду за дiяльнiстю та розвитком Асоцiацiї;

- призначення i звiльнення працiвникiв виконавчих структур (за погодженням iз Колегiєю).

Колегія АУП

До компетенцiї Колегiї Асоцiацiї належить:

- скликання засiдань Координацiйної Ради;

- здiйснення загального керiвництва та забезпечення виконання статутних завдань Асоцiацiї;

- прийняття звернень i заяв вiд членiв Асоцiацiї;

- затвердження штатного розкладу виконавчої структури Асоцiацiї, Положення про дiяльнiсть виконавчої структури та Положення про обласнi (регiональнi) вiддiлення Асоцiацiї;

- затвердження (за поданням Президента) виконавчого директора Асоцiацiї, керiвникiв iнших її пiдроздiлiв i структур.

Ревізійна комісія Асоцiацiї

Здiйснює Перевiрку та контроль фiнансово-господарської дiяльностi.

Для реалiзацiї мети i завдань Асоцiацiї Координацiйна рада створює

регiональнi (обласнi) вiддiлення Асоцiацiї, якi у своїй дiяльностi керуються цим Статутом та Положенням, прийнятим керiвним органом вiддiлення Асоцiацiї, затвердженим Колегiєю АУП, мають право набувати статуту юридичної особи в установленому законом порядку.

Джерелами формування майна і коштів Асоціації є:

- внески членів асоціації;

- винагороди за управління майновими правами авторів ;

- фінансування з Державного бюджету України;

- доходи, отримані внаслідок підприємницької діяльності підприємств асоціації ;

- відрахування до фондів Асоціації частини доходів від реалізації

результатів творчої діяльності членів Асоціації;

- добровільні грошові та матеріальні внески фізичних і юридичних осіб;

У разі ліквідації Асоціації майно передається організації-правонаступнику, а коли її немає, реалізується в установленому законом порядку. Кошти, одержані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Міжнародна діяльність

Асоціація відповідно до свого Статуту може засновувати міжнародні творчі організації чи об'єднання або вступати до них, підтримувати прямі іжнародні контакти і зв'язки, уклади відповідні угоди, а також брати участь у здійсненні заходів, що не суперечать міжнародним зобов'язанням України.

Асоціація може безпосередньо здійснювати діяльність за межами України в інтересах держави та Асоціації.

Ліквідація.

Припинення дiяльностi Асоцiацiї може вiдбутися шляхом лiквiдацiї (саморозпуску) або реорганiзацiї.

Рiшення про лiквiдацiю Асоцiацiї приймається загальними зборами Асоцiацiї або за рiшенням суду у випадках, передбачених чинним законодавством.

Тож Асоціація має багато тваорчих завдань, що впроваджують в життя всі письменники АПУ, їх партнери – видавці, та ще безліч людей, які допомагаюь Асоціації бути Асоціацією.

Президент АУП:

Римарук Ігор Миколайович

Віце-президенти:

Федюк Тарас Олексійович

Винничук Юрій Павлович

Покальчук Юрій Володимирович

Стус Дмитро Васильович

Колегія АУП:

Федюк Тарас Олексійович

Римарук Ігор Миколайович

Покальчук Юрій Володимирович

Стус Дмитро Васильович

Винничук Юрій Павлович

Координаційна Рада:

Федюк Тарас Олексійович

Жадан Сергій Вікторович

Мельник Віктор Іванович

Моренець Володимир Пилипович

Римарук Ігор Миколайович

Винничук Юрій Павлович

Андрухович Юрій Ігорович

Ірванець Олександр Васильович

Лазарук Мирослав Ярославович

Лучук Іван Володимирович

Покальчук Юрій Володимирович

Рябчук Микола Юрійович

Собковський Леонід Станіславович

Туркевич Василь Дмитрович

Шило Віктор Анатолійович

Шкляр Василь Миколайович

Цікаво дізнатися, хто саме входить у склад

Київського регіонального відділення:

Дмитро Стус (координатор);

Іван Андрусяк; Юрій Бедрик; Наталка Білоцерківець; Андрій Бондар; В’ячеслав Брюховецький; Леся Воронина; Василь Герасим’юк;

Сергій Горкавий;Юрій Гудзь;Валентина Давиденко;Олександр Денисенко;Анатолій Дністровий;Сергій Дяченко;Юрій Жигун;Оксана Забужко;Юрій Завгородній;Володимир Затуливітер;Сергій Іванюк;Олесь Ільченко;Олександр Ірванець;Сергій Кисельов;Євгенія Кононенко;Петро Коробчук;Роман Корогодський;Світлана Короненко;Олександр Кривенко; Марія Кучеренко; Леся Лисенко; Іван Малкович; Світлана Матвієнко; Марія Матіос; В’ячеслав Медвідь; Володимир Моренець; Володимир Назаренко; Андрій Панчишин; Світлана Пиркало; Юрій Покальчук; Наталка Поклад; Віктор Положій; Василь Портяк; Ігор Римарук; Ірен Роздобудько; Микола Рябчук; Михайло Саченко; Вадим Скуратівський; Михайло Слабошпицький; Максим Стріха; Галина Тарасюк; Василь Туркевич; Олесь Ульяненко; Роксана Харчук; Микола Чубук; Василь Шкляр; Павло Щегельский; Володимир Яворський;

Асоціація також має свої відділення у Європі, США, тамайже у всіх областях України.

Керівники інших регіональних відділень:

Закарпатське - Дмитро Кешеля;

Житомирське - Василь Врублевський;

Івано-Франківське - Юрій Андрухович;

Кіровоградське - Віктор Шило;

Львівське - Іван Лучук;

Миколаївське - Дмитро Кремінь;

Харківське - Ростислав Мельників;

Хмельницьке - Павло Гірник;

Чернівецьке - Мирослав Лазарук;

Чернігівське - Костянтин Москалець;

Багато хто з членів цієї організації є відомими не тільки в Україні, але й за кордоном. Завдяки їх літературним працям Україна стає більш відомою закордонному читачеві. Сучасні автори наряду з політиками сприяють встановленню позитивної думки щодо України, її економіки і соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві. Добре також, що в Польщі, Угорщині, Канаді і США видаються книжки українською мовою. Етнічні українці, які ніколи не бачили історичної батьківщини, а також наші співвітчизники, які працюють чи навчаються за межами України мають можливість дізнатися про те, що відбувається вдома не тільки з періодики, а й з книг сучасних українських письменників.

Деякі письменники Асоціації досліджують історію України, розкривають потаємні сторінки її минулого, прокладаючи тим сатим міст між культурним надбанням наших предків і сучасними громадянами нової незалежної України.

Історія сучасної літератури України

 

Тиск на літераторів в СРСР зменшився із політикою Перебудови. Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів таких як Юрій Іздрик та Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Орден Чину Ідіотів, Друзі Еліота та інші.

Значною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу», який став бестселером та витримав десять перевидань. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників.
Твори сучасних поетів і прозаїків видавалися у численних антологіях: Мала українська енциклопедія актуальної літератури, Іменник, 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки, Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років та ін.

Особливості сучасної української літератури

Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.
Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Карбідо, а Сергій Жадан — разом з гуртом Собаки в космосі. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів та слемів. Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові.

Популярна література

 

Популярними авторами в Україні є Марія Матіос, Люко Дашвар, Андрій Курков та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків.
На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра.
Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.

Сприйняття сучасної літератури критикою

Оскільки розвиток літератури після звільнення від офіційних заборон часто йшов шляхом провокації по відношенню до унаслідуваного від СРСР істеблішменту, виникали різні конфлікні ситуації між представниками поколінь. В 1997 році була утворена Асоціація українських письменників у результаті протесту низки письменників проти застарілих принципів Спілки письменників України. Одним із подібних протестів була відмова Юрія Андруховича від найвищої державної літературної премії — Національної премії України імені Тараса Шевченка, у комітеті з присудження якої були присутні особи, що мали високі пости за часів СРСР. Натомість виникла низка альтернативних нагород та книжкових конкурсів (Коронація слова, Літературний конкурс видавництва «Смолоскип», Книга року Бі-Бі-Сі та ін.), у яких сучасні українські письменники одержали нагороди.
Серед впливових критиків сучасної української літератури Тамара Гундорова, Соломія Павличко та Віра Агеєва.

Періодичні видання

Після одержання Україною незалежності часопис «Сучасність» з 1992 року став видаватися у Києві. У ньому публікувалися твори нових українських письменників. Згодом часопис втратив вплив. Натомість з’явилися нові журнали такі, як «Четвер» та «Кур'єр Кривбасу», які зайняли нішу Сучасності.

Переклади іноземними мовами та сприйняття за кордоном

 

Сергій Жадан

Твори сучасних українських письменників таких як Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан були перекладені численними іноземними мовами. З початку 1990-х років вийшло декілька антологій української літератури в перекладах.
Англійською мовою виходить друкований та електронний журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів. Багато сучасної української літератури перекладається на польську мову зокрема завдяки перекладачці та літературознавцю Олі Гнатюк.
В 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, в 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок, у якому роман Льва Толстого «Анна Кареніна» був на сьомому місці . В 2010 році висунутий на знання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс».
У 2011 році в американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською. Один із перекладачів російською — Євгенія Більченко. Книгу «Catching Gossamers» взяла на реалізацію найбільша світова розрібна книготорговельна мережа Barnes and Noble.
Два українські письменники (Андрій Курков та Ігор Павлюк) представлені у книзі «European writer Introduction».

20 років

незалежної української літератури.

Підсумки

 

Вже двадцять років існує незалежна сучасна українська література. “Українська правда. Життя” спробувала підсумувати позитивні та негативні наслідки прожитих перших двадцяти літературних років незалежності.
Чим пишатися?
Самоорганізація
Щойно в повітрі кінця 1980-х років запахло змінами, в Україні з’явилися нові літературні угруповання. Їх єднало прагнення заповнити порожні літературні ніші та розгребти порох довгих років соцреалізму.
Так з’явилися “Бу-Ба-Бу”, “Нова дегенерація”, “Червона фіра” тощо. Вони стали творцями естетики сучасної української літератури.
Самоорганізації письменників у групи сприяли й інші фактори. Зокрема втрата впливу та авторитету Спілки письменників України.
Крім цього, чималу роль зіграли впливові тоді літературні журнали. “Сучасність”, “Четвер”, “Кур’єр Кривбасу” – в цих виданнях свого часу відбулося чимало прем’єр культових сьогодні текстів.
Бажання та потяг до літературної соціалізації та самоорганізації можна помітити дотепер. Сьогодні очевидна поява нових численних форм взаємодії письменників між собою.
Наприклад, “Літклуб Маруся” для молодих авторів, традиційні щорічні “Семінари творчої молоді” видавництва “Смолоскип”, сайт-каталог українських письменників “Автура”, видання спільних антологій, робота сайту для критиків-ентузіастів “Сумно”, захист книгарні “Сяйво” тощо.
Такі форми взаємодії та самоорганізації письменників – це не лише зародки громадянського суспільства.
Це насамперед наслідок цілковитої байдужості влади до проблем книговидання та відсутність програм популяризації сучасної української    літератури.

Одна за найпомітніших подій в літературному житті України - вихід прозового роману поетеси Ліни Костенко "Записки українського самашдшого". На фото - письменниця під час презентації перевиданого "Берестечка"

Фестивальний рух
В Україні за 20 років незалежності виросла добра традиція проводити літературні фестивалі.
Один із епіцентрів фестивального руху – Львів. Саме там 1994 року почали проводити щорічний Форум видавців. З 1995 року до нього додався ще й Літературний фестиваль.
В Києві фестивальне літературне життя виглядало порівняно скромно. В Києві свій міжнародний книжковий ярмарок “Медвін” з’явився після львівського. Але він відбувається двічі на рік і має набагато менше цікавих гостей.
Натомість 2006 року в Києві з’явився міжнародний фестиваль поезії – “Київські лаври”. А з 2010 після “Літреактора” в рамках “Гоголь-фесту” почалися літературні імпрези в “PinchukArtCentre”.
Тенденцію до “вростання” літературної складової в не літературні фести ще раніше продемонструвала “Країна мрій”. Важливою зміною було введення в програму фестивалю “Літературної сцени”.
З 2011 року в столиці з’явилася надія на власне масштабне щорічне літературне дійство. Йдеться про проведення поки що єдиного київського міжнародного книжкового фестивалю “Книжковий Арсенал”.
На сході України тривалий час відбувався щорічний “День Незалежності з Махном”. Свято в Гуляйполі протягом 2006-2009 років збирало любителів музично-літературного відпочинку в палатках.

А цього року в Харкові Сергій Жадан проведе фестиваль екологічної урбаністики “Акумулятор“.
Останній факт ілюструє одну наскрізну тенденцію – кругообіг митців фестивалями. Часто організаторами та гостями фестивалів з року в рік виступають одні і ті ж письменники.
Все тому, що в Україні не так багато активних письменників. Мало хто готовий самостійно організувати літературний захід. Сергій Жадан – один з таких небагатьох ініціативних письменників. Натомість організацій, які би прагнули робити щось подібне, на горизонті не видно.
Літератор-newsmaker
Репліка про “больше, чем поэт” протягом останніх років доречна, як ніколи.
Здається, всі більш-менш значні сучасні письменники мають свій блог, сайт або ведуть регулярну колонку “за жизнь”.
На особливий статус українського письменника показують також його інтерв’ю та публічні висловлювання.
Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Ліна Костенко, Василь Шкляр… Вони – чемпіони за кількістю гострих фраз, які викликали широкий резонанс публіки останнім часом.
Сюди додайте безкінечні розборки деяких письменників між собою. А ще – любов до підписання всіляких листів з усіма наслідками.
Чому відомі українські письменники так близько підходять до політичних контекстів? Відповідь доволі проста й очевидна.
Участь у медійних політичних битвах – прямий шлях до відносно непоганих продажів книжки. Згадайте бодай, як виросли наклади роману “Залишенець” після скандалу навколо “ксенофобії” та відтермінування вручення Шевченківської премії.
Медійність письменників і їхній вплив на суспільну думку – явище позитивне та негативне водночас.
З одного боку, будь-якого письменника гіпотетично може “купити” якась політична сила. Тоді письменник легко та швидко зможе стати інструментом маніпуляції суспільною думкою.
З іншого боку, голос письменника може стати голосом розуму чи душі. Саме він може озвучити запитання, про які мовчить широкий загал.
Щоправда, світова практика показує, що такі вічні запитання краще формулювати в художніх текстах, а не в прямих ефірах. Тексти щонайменше більш довговічні.
Переклади українських книжок іноземними мовами
В Україні не існує ані державної, ані приватної стипендії для перекладачів української літератури іноземними мовами.
Але українську літературу таки перекладають. Це роблять перекладачі-альтруїсти, культрегери та великі патріоти України.
Наприклад, завдяки Олені Марінічевій роман Оксани Забужко “Музей покинутих секретів” вийде в Росії вже восени 2011 року. На рік раніше роман вийшов у перекладі німецькою мовою.

Роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" вийде в Росії вже восени 2011 року

Інший роман Забужко (“Польові дослідження з українського сексу”) перекладено англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською та голландською мовами.
Хорошу географію має роман Юрія Андруховича “Московіада” (1993, 1997). Його перекладено польською, російською, німецькою, французькою, іспанською, англійською та болгарською мовами.
Найбільше перекладів у доробку Сергія Жадана має роман “Депеш Мод”. Його перекладено російською, польською, білоруською, німецькою, литовською, італійською мовами.
Польською перекладено “Солодку Дарусю” Марії Матіос (2010 рік). Того ж року литовською мовою переклали “Anarchy in the UKR“ Сергія Жадана.
А в “International Poetry Review” нещодавно вийшов номер, присвячений останнім 25 рокам української поезії. Упорядники зібрали та переклали поезії останньої чверті століття з підзаголовком “Нові голоси свободи, яку ще слід створити” .

Але безперечним чемпіоном закордонного успіху є Андрій Курков. Ще у 1999 році його роман “Пікнік на льоді” став першою книгою із СНД, що ввійшла в десятку європейських бестселерів. Романи Куркова перекладено 36 мовами.
Прикладів перекладених іноземними мовами українських книжок чимало. Це зроблено без жодної копійки капіталовкладень з боку України.

В цьому контексті лишається сподіватися, що закордонним перекладачам не набридне задарма популяризувати в себе на батьківщині чужу літературу.

Взаємодія літератури з іншими мистецтвами
Активний обмін між мистецтвами в Україні – не новинка.
Ще 1992 року під час фестивалю “Вивих-92″ у львівському Оперному театрі Сергій Проскурня поставив поезооперу Бу-Ба-Бу “Крайслер імперіал”.
Фрагмент роману Андруховича “Рекреації” став основою сценарію одного з короткометражних фільмів циклу “Мудаки. Арабески”.
Цілком закономірно з кінематографом співпрацюють автори сегменту масової літератури. Роман “Ґудзик” Ірен Роздобудько зацікавив кіношників, які попросили письменницю написати сценарій до фільму.
Андрій Курков також має досвід співпраці з кіно. Зокрема він адаптував для екранізації свій роман “Приятель покойника”. Так в 1997 році на українські екрани вийшов непоганий трилер.
Інший приклад плідної співпраці – робота харківського театру “Арабески”. Його трупа регулярно ставить п’єси Сергія Жадана. Останні постановки – “Червоний Елвіс” і “Радіошансон, або Вісім історій про Юру Зойфера”.
Фрагмент п’єси з “Радіошансон” – “Адвокат трансвеститів”
Сучасна українська література залишила свій слід і в академічних театрах. Наприклад, за мотивами “Солодкої Дарусі” існує аж дві постановки – в Чернівцях та Івано-Франківську. Ще, кажуть, готують вистави за мотивами текстів Сергія Жадана та Люко Дашвар у театрі ім. Івана Франка.
В царині музики варто згадати пісні на сучасну українську поезію. Сюди ж додайте музичні спроби самих українських письменників. Отримаємо чималий список: “Вогні Великого Міста”, “Karbido”, “Плач Єремії”, “Мертвий півень”, “Собаки в космосі”, “DrumТиатр”, “Вертеп”, “Калєкція” тощо.
Поєднання літератури з іншими видами мистецтва є безперечно позитивним фактом. Створення отаких гібридних форм споживання сучасної літератури дозволяє охопити більшу аудиторію. Відтак який-небудь письменник може мати фанів, які ніколи не читали його текстів, але чули його музику.
Але першопричини подібної співпраці насправді доволі сумні. Українське мистецьке поле дуже вузьке. До того ж тут катастрофічно бракує свіжої молодої крові. Відтак для створення якісно нового продукту та його поширення на більшу аудиторію може знадобитися зміна жанру.
За що прикро?
Книговидання
Суха статистика показує, що українському книговиданню з 1991 року живеться не солодко.
З початку незалежності триває падіння накладів. В 1999 році українські наклади сягнули свого дна – протягом року видано всього 25 мільйонів книжок.
Загальний спад можна пояснити руйнуванням радянської системи видавництв і системи книгорозповсюдження. До переліку причин можна додати погіршення купівельної спроможності українців, а також економічну кризу 2008.
За статистичними даними Книжкової палати України, 2010 року наклади сягнули 45 млн 58 тис. 300 примірників (усіма мовами). Це на 7,1% менше, ніж минулого року.
Та ще й Держкомтелерадіо скоротило держзамовлення на 40% після заяви про “відкати” в програмі “Українська книга”. Хоча нещодавно пообіцяли держзамовлення збільшити та відродити закупи книжок у бібліотеки.
Загальний наклад 2010 року – це трохи більше, ніж середньорічний наклад україномовної книжки в СРСР часів Сталіна.
Україна – біла пляма
Українська держава не має жодної програми для створення попиту на українську книжку за кордоном. Не існує стипендій для перекладачів, не видно якісної роботи українських культурних центрів, Україна не має конкурентоспроможних стендів на світових книжкових виставках.
Про цей ганебний факт останнім часом не згадували тільки ліниві.
Переклади української літератури іноземними мовами здійснюють зазвичай на основі особистих дружніх зв’язків. Скажімо, два молодих поета переклали поетичні добірки один одного та опублікували в якихось електронних часописах. Ось і переклад, і публікація за кордоном – це престижно.
Крім того, є перекладачі-ентузіасти, котрі не лише люблять сучасну українську літературу, але й просувають її у видавництвах. Саме так свого часу почалася історія перекладів сучасних українських авторів у Росії. Робота таких людей – це гуманітарна допомога Україні.
Завдяки їм українським письменникам подекуди вдається отримувати зарубіжні літературні нагороди.
Наприклад, Оксана Забужко має чимало іноземних нагород: премія Антоновичів, премія Союзу українок Америки, Європейський Поетичний Ґран Прі-2004 Академії “Схід-Захід”, нагорода Фонду Больяско, нагорода Фонду Джона Д. і Кетрін Т. Мак-Артурів, Премія “Global Commitment” тощо.
Сергій Жадан – двічі лауреат премії імені Конрада. Крім неї Жадан свого часу отримав премію ім. Германа Ленца та низку стипендій.
Юрій Андрухович отримав низку нагород у першій половині 2000-х років: премію ім. Гердера, премію миру імені Еріха Марії Ремарка, премію книжкового ярмарку у Лепцігу, премію Центральної Європи “Angelus”.
Українські стенди ганебно виглядають на світових книжкових виставках. Видавців не возять туди державним коштом. А платити зі своєї кишені видавцям очевидно дорогувато.
Українську літературу майже не ідентифікують як окрему світову літературу. Внаслідок відсутності масштабних і рішучих дій у цій сфері Україна – біла літературна пляма на мапі світу.
Занепад культових літературних часописів
Колись давно в Україні існували впливові товсті літературні журнали та просто часописи культурного спрямування.
“Сучасність”, “ПіК”, “Слово і Час”, “Наш”, “Київ”, “Кур’єр Кривбасу”, “Дзвін”, “Дніпро”, “Авжеж”, “Перевал”, “Четвер”, “Український журнал” тощо.
Деякі з цих часописів досі можна зустріти на полицях книгарень або кіосків преси. Але вони вже давно не виконують своєї функції авангарду літератури.
Сьогодні фрагменти нових текстів можна прочитати в журналах “Шо”, “Київська Русь”, “Кур’єр Кривбасу” та деяких інших. Цих журналів очевидно недостатньо для регулярного стеження за новими текстами та подіями в українській літературі.
Натомість виникло нове явище – волонтерські сайти про літературу. Кожен охочий може розмістити там свою рецензію чи фрагмент тексту. Поки що ці платформи не стали потужним і впливовим явищем. Але, можливо, скоро видавці шукатимуть нових авторів саме на таких сайтах.
Іншим позитивним наслідком занепаду паперових культурних часописів є поширення письменницьких блогів. Сьогодні українські письменники сміливо публікують фрагменти своїх нових текстів у мережі. Так само сміливо вони беруть участь у їх обговоренні. Чи просто спілкуються з читачами.

Роман "Залишенець. Чорний ворон" розхапали після скандалу з Василем Шклярем, який попросив видати йому Шевченківську премію трохи пізніше - після відставки Дмитра Табачника .

Письменник – невигідна професія
Сьогодні в Україні скандал навколо книжки – запорука гарних продажів книжки. Можливо, ще й гарантія заробітку письменника. Якщо він, звісно, домовився про виплати роялті.
Відтак сьогодні письменник сам має боротися за свій піар. Він стежить, аби рецензійні примірники отримали потрібні ЗМІ, проводить презентації та автограф-сесії, дає інтерв’ю чи активно коментує чужі публікації.
Але цей шлях – порівняно довгий. Натомість є базові складові швидкої популярності – розкручене ім’я та скандал.
Достатньо згадати найпопулярніші книжки 2010-2011 років.
Роман “Музей покинутих секретів” відбувся під акомпанемент агітації Оксани Забужко на виборах 2010.
Роман “Залишенець. Чорний ворон” розхапали після скандалу з Василем Шклярем, який попросив видати йому Шевченківську премію трохи пізніше – після відставки Дмитра Табачника.
До успіху “Записок українського самашедшого” долучився конфлікт між Ліною Костенко та львівськими критиками.
Просто написати хорошу книжку – це невигідна професія. Стати регулярним коментатором і ходоком на прямі ефіри – ось вигідна професія.
Розборки між письменниками
Історія Гоголя про сварку Івана Івановича з Іваном Никифоровичем – вічна в Україні.
Письменники не соромляться з’ясовувати взаємини на людях. І не просто на людях, а в ЗМІ.
Наприклад, одна з письменників-ньюзмейкерів Оксана Забужко. Вона, як і багато хто інший, не підбирає слів, коли говорить про Ліну Костенко, Юрія Андруховича, Олену Захарченко та інших своїх колег по цеху.
Інші письменники також не приховують свого ставлення один до одного. Читачі “в темі” знають, хто проти кого дружить.
Наприклад, Ліна Костенко навряд чи любить львівських критиків і більшість своїх колег по цеху. Юрій Андрухович не приховує неприязні до видавництва “Фоліо”. Анатолій Дністровий зарікся працювати з видавництвом “Факт”. Євгенії Кононенко колись недоплатило видавництво “Юніверс”. А Кость Москалець недолюблює “настирливий патріотизм” популярних в Україні романів.
Звідки всі ці точки зіткнення? Напевно, в усьому винні описані вище умови. Низькі наклади, малі гонорари, складність із пошуком видавця, обмежена кількість справді вигідних грантів і стипендій.
Водночас майже не з’являються дебютні тексти молодих авторів. Літературне середовище все більше консервується у власному соку. Та у власних сварках.
Все це перетворює сучасний український контекст на банку з павуками. Принаймні, так це виглядає на перший погляд неофітів, які читають газети та не входять до жодної з письменницьких тусовок.
Назагал
Те, що сьогодні відбувається в царині української літератури, не можна оцінити однозначно. Низка вдалих починань закінчилася провалом. Водночас чимало нинішніх позитивів сучасної української літератури є наслідками наявних проблем. Вони виникли як реакція на нездорову загальну ситуацію.
На двадцятому році незалежності в літературний процес прийшла зацікавленість електронними книжками. Можливо, цей новий фактор суттєво вплине на подальший розвиток української літератури.
Через двадцять років буде видно.
Фото газети “Друг читача”, порталу “ЛітАкцент”, Сумно.ком
Матеріал – Українська правда, Ірина Славінська

Ліна Володимирівна Костенко

Українська письменниця, поетеса. Лауреат Шевченківської премії. Яскрава представниця незабутнього і ще не докінця усвідомленого «феномена шістесятництва», вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ. Прониклива, наділена пророчим даром, сучасниця, вона неодноразово надсилала нам свої перестороги. Є чимало людей, яким на душі стає легше від усвідомлення, що тут, у Києві, живе і працює Ліна Василівна.           Народилася 19 березня 1930 р. в м.Ржищеві, що розташоване  за 80 км. Від Києва униз по Дніпру. Батько Ліни багато розповідав доньці про славне минуле рідного Ржищева. Це і історія міста фортеці Іван-города, зруйновані мури якого ще височать над сучасним містом, і полум’ям народних повстань під проводом Павлюка,Гуні, Остряниці, Скидана. Коли Ліні виповнилось 6 років Сім’я переїхала в Київ. З 6 до 11 років найкраща пора дитинства.         Друга половина тридцятих. Жорстока доба сталінізму. Репресії. Батько Ліни Костенко став «ворогом народу» , засуджений на 10 років таборів за те, що був занадто інтелігентним, освіченим. Ліні було 11 років, коли почалася війна. Довелося скуштувати гіркої біженської долі, просити прихистку в чужих домівках.  Після війни у Києві закінчила середню школу,деякий час вчилася в Київському педагогічному інституті. Почавши у 14 років писати вірші, відвідуючи літературну студію, Ліна Костенко ступила на шлях серйозної літератури. У стінах педіну Ліні було затісно, тим паче, що Київ задихався у безповітряному просторі радянської колонії. У 1952р. Ліна стає студенткою Московського Літературного інституту ім. М.Горького. Кращої освіти в тодішньому Союзі годі було здобути. Інститут Ліна Костенко закінчила з відзнакою і повернулася до Києва.  А в 1957 р. вийшла перша збірка «Проміння землі» - яскравий і сильний дебют. За нею – «Вітрила» .          Цікаво, що дочка Ліни Костенко – відомий культуролог, перекладач, поет Оксана Пахльовська –також навчалася у Москві , і так само через подібні обставини.  «Хрущовська відлига « була переломним періодом радянського суспільства, що задихалося в атмосфері страху і тривоги. Справжньою літературною  подією став вихід третьої збірки Ліни Костенко «Мандрівки серця» 1961 року.  У віршах поетеси – віддзеркалення епохи, в якій головною цінністю стала людина. Я сповідую віру, у якій оточують німбом Не святих, не пророків, а просто щасливих людей.         – Проголосила Ліна Костенко гуманістичне кредо шістдесятництва.         Найважливішими у списку цінностей стали поняття «відкритість», «відвертість»,  «демократія», «права людини» відродження національної духовності». Одначе обнадійлива  «хрущовська  відлига» дуже скоро почала підмерзати.  Від  1963 року – із сумнозвісної зустрічі М.С.Хрущова з інтелігенцією – почалося  «згвинчування гайок» у новаторському літературно-мистецькому процесі. Тоді ж почалося цькування Ліни Костенко. Набір четвертої книжки «Зоряний інтеграл» було розсипано, така сама доля спіткала книгу віршів «Княжа гора» (1972 р.) Отож між «Мандрівками серця»  та книгою «Над берегами вічної ріки» - шістнадцятилітня зона мовчання. 1966 р. ознаменувався арештами, зокрема у Львові.  Ліна Костенко була активна у всьому, вона не минула жодного суду. Щирість і краса її поезії  визначається  її душевною щирістю і красою людини. Все, що є у Ліни в житті, втілюється і в її поезії. Принциповість позиції Ліни Костенко не могли не муляти очі представникам влади. Одначе популярність поезії та любов читачів були настільки великими,  що чіпати поетесу боялися. Ліна Костенко зайняла чітку позицію нонконформізму  (непристосуванства) і потрапила в зону замовчування на довгих  16 років. Зона – ключове слово ХХ століття. Перебуваючи фізично на волі, людина залишається в зоні.            І ось після довгих 16 років мовчання 1977 року  вийшла у  світ книга віршів «Над берегами вічної ріки».  Далі – 1979 року – у видавництві «Радянський письменник»  з’явився історичний роман «Маруся Чурай». Легендарна Маруся – стражденна і чиста душа  - увійшла до наших сердець. І вже було важко собі уявити, що українська література досі не мала цього твору. З романом Ліни Костенко поверталася українська ідея  - ідея незнищенності  народу, як його пісні. Навесні 2000 –го року Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Її називають класиком. Не всі мають таку щасливу долю – визнання за життя. Особливо ж в українському літературному процесі. Доля дарувала Ліні Костенко прижиттєве визнання. ЇЇ твори як класика сучасника досліджують науковці, вивчають учні та студенти загальноосвітній і вищій школах. Ліну  Костенко нечасто можна побачити  на публічних зібраннях. У цьому небажанні пожинати лаври людської слави  є та потреба, про яку вона пише у віршах, - потреба митця прожить несуєтно і дзвінко, не на догоду своїй гордині, а лишень во славу високого  слова: О, не взискуй гіркого  меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами Хоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуєтно і дзвінко. Взискуй  терпіння витримати все. А справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе.         Що ж робить поезію Ліни Костенко «безсмертним доторком до душі»? Багатовекторність, багатогранність і цілісність водночас, глибина і висока енергетика слова. Це поезія життєвого інтелекту, глибокої смислової  прозорості, синтезу мистецтв, і просто поезія життя. творчість           Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя - елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову від спокус облаштувати своє життя ціною поступок.             Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.           Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961).          Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.           Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987).           Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.         Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людсько натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).          Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму".          Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів,друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена.           "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність. "Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі.          Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми.          У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

Андрухович Юрій Ігорович

Юрій Андрухович (відомий також як Патріарх) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працюєвІвано-Франківську.Віце-президент АУП. Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. “станіславського феномену” та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською мовами й есперанто.  Родина: Батько Ігор Мар’янович (1930-1997р.); мати Ганна Степанівна (1940р.); дружина Ніна Миколаївна (1959р.); дочка Софія (1982р.) і син Тарас (1986р.).  Біографія Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису "Перевал" (1991—1995). Співредактор часопису текстів і візій "Четвер" (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск – балаган – буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя". Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича ("Середмістя", 1989) носить швидше не "бубабуістський", а "елегійно-класицистичний" характер. Вповні "балаганно-ярмарковою" можна вважати натомість третю збірку – "Екзотичні птахи і рослини" (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок "Колекція потвор". Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами "Листи в Україну" (Четвер. — №4) та "Індія" (Сучасність. — 1994. — № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання "духовної вертикалі буття", суттєво занижене тенденцією до примирення "вертикального з горизонтальним". Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна "ліричного героя" щоразу новою "маскою". Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені 8 європейськими мовами, у тому числі роман “Перверзія” опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії. З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" (Прапор. — 1989) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання "Самійло з Немирова, прекрасний розбишака" (Перевал. — № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи "Рекреації" (1992), "Московіада" (1993) та "Перверзія" (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень "фізики в метафізику" і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, "чорний реалізм", тріллер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у "Рекреаціях", один день у "Московіаді", п'ять днів і ночей у "Перверзії". Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу "Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу" (польське видання - 2000, українське - 2001, німецьке - 2003 р.) - текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву "Центрально-східна ревізія" і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного "часу і місця". Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями). Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості легендарних українських рок-груп Плач Єремії та Мертвий півень. Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п'ятого українського перекладу шексперівського "Гамлета" а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім). Твори Збірки * “Небо і площі” (1985) * “Середмістя” (1989) * “Екзотичні птахи і рослини” (1991) * “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія”: Колекція віршів” (1997) * “Пісні для мертвого півня” (2004) Прозові твори Цикл оповідань * Зліва, де серце (1989) (журнал "Прапор", 1989) Романи * Рекреації (1992) * Московіада (Лілея-НВ: 1993, 2006) * Перверзія (Класика: 1996) * Дванадцять обручів (Критика: 2003) * Таємниця. Замість роману (Фоліо: 2007) Збірки есеїв * Дезорієнтація на місцевості (Лілея-НВ: 1999, 2006) * Моя Європа (спільно із Анджеєм Стасюком) (Класика: 2000, 2005, 2007) * Диявол ховається в сирі (Критика: 2006) Переклади * Шекспір Вільям "Гамлет" * Т. Конвіцькій, * Р.-М. Рільке, Ф. фон Герцмановскі-Орландо * Б. Пастернак, О. Мандельштам * "День смерті пані День" (Фоліо, 2006) - переклади американської поезії бітників 60-70-х рр. Вірші Юрія Андруховича були покладені на музику такими гуртами як Мертвий півень, Плач Єремії, Sіґал Sпожив Sпілка, Знову за старе, тощо. У 1992 році режисер Андрій Дончик зняв за мотивами оповідань Юрія Андруховича кінофільм Кисневий голод. 11 березня 2007 року у Молодому театрі у Києві відбулася прем'єра вистави "Нелегал Орфейський" за мотивами роману Юрія Андруховича "Перверзія". Автор брав участь у постановці п'єси і сам зіграв одну з ролей. Нагороди * 1993 - лауреат літературної премії Благовіст * 1996 - лауреат премії Рея Лапіки * 2001 - лауреат премії ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) * 2005 - лауреат премії миру імені Еріха Марії Ремарка, Оснабрюк, Німеччина * 2006 - лауреат премії книжкового ярмарку у Лепцігу за європейське взаєморозуміння * 3 грудня 2006 - лауреат Літературної Премії Центральної Європи ANGELUS, за роман «Дванадцять обручів» Володіє польською, німецькою мовами. Байки від Андруховича Записала Світлана Пиркало Що кращий письменник, то цікавіші в нього оповідки. Юрій Андрухович — це людина, яка в тридцять років стала Патріархом. Можна, звичайно, заперечити, що став він Патріархом літературного угруповання Бу-Ба-Бу, тобто на цю посаду його призначили друзі — Олександр Ірванець та Віктор Неборак. Але, з іншого боку, якщо ви назвете мені ще одного Патріарха в сучасній українській літературі, я обіцяю з’їсти власний диктофон. Андрухович — український письменник, якого із задоволенням читають всюди. Недавно після Польщі, Америки, Британії, а також ряду інших країн, серед яких навіть Фінляндія, його видали в Росії (до речі, не заплативши ані шеляга і навіть не повідомивши про факт виходу книги). Ця публікація мала несподівані наслідки для України: тепер на Петрівці українського Андруховича немає, проте жваво торгують російським. Андрухович — професіонал, порівняння з яким мені, наприклад, було б приємне. Але ніхто чомусь не порівнює. Це свідчить, на моє переконання, про те, що Андрухович у свідомості нашого читача виокремлений у самостійну літературну течію. Є, правда, люди, що приплітають Андруховича до франківського літературного феномену. На мій погляд, це невірно: котлети все-таки повинні існувати окремо від мух. Андрухович — це паралельна свідомість. З ним дуже легко балакати, та все одно розумієш, що ситий голодному не товариш. Писати інтерв’ю з ним дуже важко. На будь-яке дурне запитання він відповідає такими мудрими речами, що губишся в життєвих орієнтирах. Тому ми просто пропонуємо вам кілька байок, повіданих паном Юрієм. ПРОЩАВАЙ, КОМП’ЮТЕР В травні минулого року мене не було вдома, і квартиру обікрали — забрали комп’ютер. Власне, в цьому під’їзді скільки завгодно таких випадків трапляється, але я собі уявляв, що в мене, по-перше, нема у хаті нічого, а по-друге, будь-яке нещастя — воно ж не може трапитися з тобою, а тільки з кимось іншим. Правда, жодні тексти не пропали, бо на той момент повиходило все, що я напрацював, проте це мені створило купу проблем, бо я був дуже прив’язаний до е-мейлу. Але потім івано-франківська мерія частково подарувала мені новий комп’ютер... Частково — це монітор і твердий диск. СКАРЛАТТІ І КОРЕЛЛІ Я в студентські роки дуже любив музику італійського бароко; мене привчили до неї друзі — художники-графіки. Ця музика продавалася на вінілових платівках фірми «Мелодія», і я за студентські роки назбирав колекцію із близько двохсот платівок, із якою тепер немає чого робити, бо зараз мені ця музика видається дещо нуднуватою: я вже стільки її слухав... Словом, принаймні у студентські роки, Скарлатті від Кореллі мені вдалося б відрізнити. БІТНИК ФЕРЛІНГЕТТІ Я мав кілька виступів у каліфорнійських університетах і вирішив, що маю побувати у Сан-Франциско у культовій книгарні City Lights, яку створив Ферлінгетті. Місце справді фантастичне: три поверхи книгарні, і на другому поверсі нагорі — біт-література, тобто всі видання, пов’язані з бітниками та їхніми друзями. Там висять величезні фотопортрети на стінах: який-небудь Ален Гінзберг голий у повен зріст, той же Ферлінгетті, той же Керуак, але серед них також до болю знайомий Андрюша Вознесенський у зимовій шапці. Зараз старому Ферлінгетті вісімдесят два, але він день у день туди приходить і працює. Ну, я вирішив, що його вже там і знайду. Підійшов до чорного хлопця, який там на касі торгував, а він мені каже: «You know, man, пан Ферлінгетті досить старий, йому 82 роки, і у нього не так багато часу». Я це зрозумів метафізично: я вирішив, що мені вже також сорок один, і в мене вже теж не так багато часу, і поїхав звідти. ПАМ’ЯТЬ ПОЕТА Я себе недавно піймав на тому, що не пам’ятаю назв вулиць. Як та вулиця називалася в Сан-Франциско, серпантином, по якій мене возили? Я про це свій найновіший вірш написав; його інтрига полягає в тому, що я жодної назви не можу згадати. Пам’ятаю, те, що ми пили на пляжі уночі, називалося «Хорватська сливовиця», а от як називався океан... НОВА КНИЖКА Буде книжка віршів, яка називатиметься «Пісні для Мертвого Півня», але я їх пишу спеціально так, щоб «Мертвий Півень» не міг з цього пісень зробити. Тобто це буде помста музикантам; ну, в хорошому такому сенсі. ПАРАДОКСИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЦІНОУТВОРЕННЯ В 90-му році я купив у Москві повість Вєнічкі Єрофєєва «Москва — Пєтушкі» відразу у двох варіантах видання. Одне коштувало 3 р. 62 коп., а інше — 4 р. 12 коп. І тільки людям, які пили горілку ще за Брєжнєва, це щось говорило. 4 р. 12 коп. — це була водка «Екстра», а 3,62 — це була просто водка. Може, ціну книжок визначали й не без авторського втручання: Єрофєєв же й помер десь у дев’яностому. СКОЧДОПОЛЬ І ШПРІНГФЕЛЬД Мій прадід на початку століття перебрався до Станіслава із Судетів. Він тут перейшов у греко-католицизм і був церковним художником, писав образи до церков. Нещодавно я це розповідав одному польському поетові, кажу — мій прадід був із Судетів, а прізвище його Скочдополь, що німецькою Шпрінгфельд. А він каже: «Я тебе вітаю, це типове єврейське прізвище». ПЕРВАК Чи в зв’язку з моїм від’їздом до Америки так трапилося, чи з іншої причини, але сталося ось як. У нас були досить якісні івано-франківські горілки. Рік тому, як ми їхали звідси, то не було питання, яку горілку купувати: тільки івано-франківську. Було марок п’ять, і всі високого рівня. Ми повернулися, і тут мене інформують друзі й знайомі, що всі ці горілки занепали. Тому тепер п’ю «Первак». ФРАНКІВСЬКІ СУПЕРМАРКЕТИ Супермаркетів тут немає. Єдиний, який я знаю, — це під готелем «Україна». Називається «Делікатеси». Мене там завжди вражала одна річ: щоправда, останнього разу я цього не бачив, але у них завжди під холодильною вітриною лежала велика свиняча голова. ПРИГОДА З ПОЛАМАНИМ ПАЛЬЦЕМ Приходжу гіпс накладати в понеділок, а медcестра каже: щось знайоме прізвище, ви, здається, щось пишете? Це був перший випадок, коли я почав брехати. Кажу: ви знаєте, ви вже не перша людина, яка мені це говорить. Справді, є один такий, але це не я. І мало того, що прізвище однакове, то ще й ім’я. І тут вона говорить: ну так, він, здається, значно старший від вас. КРАЙСЛЕР «ІМПЕРІАЛ» Між двома мурами в Західному та Східному Берліні була нічийна земля, і коли впали ці мури, перші туди кинулися світові концерни і набудували там хмарочосів. Серед них був і «Даймлер — Крайслер». Але оскільки громадськість має різні погляди на таку їхню політику (яку політику — захоплення землі?), то вони вирішили якомога більше нафарширувати цю територію культурою. Таким чином мене було запрошено на поетичні читання на Потсдамер-пляц, і нас, десятьох поетів, прийшло слухати близько чотирьох тисяч слухачів. За умовою, кожен мав читати вірші тільки рідною мовою, виражаючи цим ідею, що поезію можна розуміти без слів. Але як хтось дуже хотів розуміти слова, то там-таки купував рідер, де були переклади або підрядники. І кожен з нас, учасників, отримав у подарунок іграшковий автомобіль (чи це був саме крайслер «Імперіал»?). Ось таким чином до мене повернувся крайслер. ЕЛЬДОРАДО Під вікнами будинку, де я живу, є таке бандитське місце, яке називається «Ельдорадо». Особливо мене інтригувало в ньому те, що минулого літа тут постійно стрілянина бувала вночі. Раптом собі усвідомлюєш: ого, та ми в Чікаго! Одного разу була така історія: двоє неповнолітніх загулялися, барменка перестала їм наливати, покликала вишибалу, і він їх виставив за двері. Вони взяли таксі, поїхали додому до одного з них, узяли рушницю, мабуть, батькову, набили її, залягли отамо (показує пальцем у зарості кущів через дорогу. — Авт.) і стріляли по всіх, хто виходив. Підранили і цю кельнерку... Але зараз, кажуть, усе під контролем «Беркута». А ще тут за рогом є культова автомийка, називається «Мочалкін джаз». ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО САЙТОВІДВІДУВАННЯ Віталій, хлопець, який зробив мій сайт, написав мені, що дуже посилилося відвідування після того, як там помістили уривок з «Перверзії». Люди почали заходити на такі гасла, як sex machine, Peruvian sluts... За перший тиждень на моєму сайті побували сотні сексуальних маньяків. ДО ПРОБЛЕМИ ПРЯМОЇ МОВИ Досі моїми героями були українські поети, які могли говорити гарною українською мовою. Проте не можу заректися, що ніколи не буду описувати яких-небудь п’яних бомжів. Може, навіть у наступному романі доведеться. Але, безумовно, вони не будуть говорити слів «хутчій», «мерщій», «ще б пак», «отакої»... До речі, зараз у видавництві «Класика» ми видали роман поляка Анджея Стасюка з життя бандюків у Варшаві 1994 року. Це кілька днів із життя героя, який не зміг вчасно повернути борг. У цьому романі страшенно багато сучасного польського сленгу, і постала така проблема: коли вони говорять зі своїм босом, чи мають вони казати йому «шеф», чи у кличній формі — «шефе»? І, мабуть, я був неправий, бо я зауважував перекладачці, щоб вона зробила кличну форму. На це вона резонно відповіла, що бандити не сповідують мовних норм. Я впирався далі й казав, що як на те пішло, то вони взагалі не українською мають говорити... Перекладати суржиком ми також не могли, бо це був би надто радикальний хід. Проте мені здається, що в перекладі знайдено якусь золоту середину. Ну, побачимо. СПІЛЬНА КНИЖКА АНДРУХОВИЧА І СТАСЮКА Ми з ним багато разом пережили, і по горах разом подорожували, і в гуцулів навіть уже є легенда про нас двох. У цій легенді говориться про те, як ми п’яні в’їхали на джипі в озеро. Взагалі ми й ніяким джипом не їздили, але легенда, тим не менше, існує. Так от, його дружина — вона його видавець і літературний агент — і каже: візьміть і напишіть по довшому есеєві, де опишете кожен свою Європу, у якій ви живете. І ми одночасно це написали. Минулого року це вийшло в Польщі, тепер видається німецькою й англійською, а зараз у нас цю книжку видала «Класика». СТАСЮК ЯК ЕNFANTE TERRIBLE Стасюк — яскравий представник так званих «нових диких». Це таке відверто антимистецьке покоління: всі ці ваші напрацювання, вся ця ваша культурність, інтелігентність — усе це, мовляв, до задниці. Це Максим Горький свого роду. В моїй уяві він поставав як монстр, якийсь бандюга; у всіх його текстах, які я читав, персонажі несамовито багато п’ють. І я був просто вражений, коли ми познайомилися. Я не підозрював, що він мене може також знати і що мої тексти йому подобаються, а коли ми з ним першу пляшку горілки випили в Кракові, я був просто зачарований тим, наскільки він м’яка, ніжна і витончена особистість. Хоча на вигляд він велетень, здоровило абсолютно бандитського вигляду. І зараз я, пишучи свої речі, думаю про те, чи сподобається це Стасюку, чи ні. ЯК МИ ДОМОВЛЯЛИСЯ ПРО ІНТЕРВ’Ю Я щойно приїхав був від Тараса Прохаська, який має чудову хату в Делятині, це під самими горами. І ще там є такий господар Богдан, і в цього Богдана просто купується самогонка, дуже якісна. І я повернувся у якомусь такому піднесенні... Ми цю самогонку ще заполірували кількома пивами, і я всю дорогу з Делятина до Франківська майже співав. Я тоді дома сам був, поставив собі музику якусь; під пивом я дуже голосно слухаю музику; мені здається, що я витончуюся, ловлю там такі нюанси!.. І ось під цю музику був ваш телефонний дзвінок. Юрій Андрухович “What Language Are You From:  український письменник поміж спокусами тимчасовості” “Я наділений страшенно довгим і складним для прочитання прізвищем, яке, до того ж, кожною з європейських мов пишеться інакше. Я не володію жодною зі світових мов настільки, щоб вільно в ній розкошувати або принаймні написати любовний роман на сотню сторінок машинопису. Я не можу перестати бути собою, хоч як кортіло б мені бути інакшим – блискучим, легковажним, космополітичним. Я живу в країні, яка нікуди мене від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові. Я мушу відповідати їй взаємністю – любити це особливе горілчане тепло, це примарне світло, цих людей, що не хочуть вірити жодному моєму слову, і цих, яким начхати на всі мої слова, бути свідком того, як слова взагалі перестають що-небудь означати, занурюватися все глибше у песимізм, любити цей коматозний стан, це відчуття трясовини, звідки нізащо не вибратися, любити свою останню територію, на якій мене поки що неможливо вполювати. Отже, поки вона, моя країна, не вчепилася мені тріумфально в горло, я так чи так приречений вимовляти свої тимчасові слова. Вся ця любов, щиро кажучи, є формою ненависті. А ненависть – формою любові. Але в нас цим нікого не здивуєш: усе так близько. Я ховаюся в мову, як у політичний притулок. Він мало нагадує вежу, а надто зі слонової кості – це радше недобудована хистка халабуда, отже, не їй мене захищати, а навпаки. Все, що я можу видобути на її захист, це її ж таки власні ресурси, а моя справа – віднаходити їх у ній самій і шматочок за шматочком видовжувати їй майбутнє. Гадаю, що маючи одне одного, ми ще трохи протримаємося. Мені залишається залишатися собою і думати про те, аби писати добре. Цьому немає жодного виправдання – ніяка вічність, швидше за все, нічого не зауважить. Ідеться, як завжди і всюди, про те саме: про адекватність твоїх зусиль твоїм спокусам”. Есеї, вперше зібрані під однією обкладинкою, переважно добре відомі українському читачеві з публікацій у періодиці. Частина цих текстів уперше побачила світ у перекладах, а лише потім була опублікована українською. Останнє для сучасної вітчизняної літератури – явище не нове. Книга складається з трьох розділів: “Підсвідоме”, “Геопоетика” та “Справжні історії однієї Європи” і має надзвичайно широкий тематичний спектр – від політологічної та соціокритичної аналітики до ліричних розмірковувань над випадково побаченими графіті. Чимало тут і серйозних літературознавчих досліджень: від роздумів над Шевченком до спроби абетки за Готфрідом Бенном. Багато текстів стали настільки знайомими, причому так давно, що виникає змога їхнього оновленого прочитання. Як ось, наприклад, “Мала інтимна урбаністика” чи Shevchenko is OK, із поновним розкошуванням призабутими деталями. Частина ще достатньо добре збереглася в пам’яті. Але насамперед ця збірка важлива як одна з перших спроб видання вибраної газетної періодики відомого автора, такої традиції в Україні наразі практично не існує, як майже не існує цікавої авторської публіцистики. Курков Андрій Якщо запитати середного українця, яких вітчизняних письменників він знає, кожен другий згадає Андрія Куркова. Він – чи не найбільш відомий з усіх письменників. Андрій Курков, відомий український прозаїк і публіцист, презентував нещодавно, а точніше 14 грудня 2005 року, вТернополі свої книги. Читачі мали можливість 13 грудня поспілкуватись із письменником у магазині “Дім книги” та кількох тернопільських вузах. Багато питань під час зустрічі стосувались передбачень письменника. Так, у своєму романі “Остання любов президента” письменник описав таємничу хворобу президента за півроку до отруєння Ющенка. Також співпав епізод у книзі про вручення паспортів в урочистій   обстановці та в національних костюмах. Віце-прем'єр з гуманітарних питань подав пізніше про це запит у Верховну Раду. - Важко сказати чи це просто збіг обставин, чи ні. У моїх романах ще є багато ідей, які можна використати. Але література не може бути підручником для отруєння, -  іронічно відзначив письменник. Андрій Курков є автором тринадцяти романів для дорослих    та п'яти дитячих книг. Нещодавно в тернопільському видавництві “Навчальна книга “Богдан” вийшли два романи автора у перекладі українською - “Остання любов президента ” і “Улюблена пісня космополіта”. Обидві книги раніше продавались лише у російськомовному варіанті. У Тернопіль Андрій Курков приїздив уже вчетверте.  Як стало відомо, у квітні чи травні відомий письменник планує ще раз приїхати в Тернопіль, аби особисто продавати книги та спілкуватись з читачами. Таким живим та плідним спілкуванням з шанувальниками своєї творчості Андрій Курков подає приклад іншим письменникам, які могли б стати більш популярними, використовуючи таку практику.

Забужко Оксана Стефанівна

Оксана Забужко — сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичности і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму. — сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичности і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму. Дата народження: 19 вересня 1960 Місце народження: м. Луцьк Громадянство: українське Оксана Забужко закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Вона захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». В 1992 Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн Стейт як запрошений письменник. В 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Пітсбурзькому університетах. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України. Творча діяльність В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселлера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором – загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есеїв у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін. Твори Поезія * Травневий іній (1985) * Диригент останньої свічки (1990) * Автостоп (1994) * Kingdom of Fallen Statues (1996) * Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998 (2000) * Друга спроба: Вибране (2005) Проза * Інопланетянка (1992) * Польові дослідження з українського сексу (1996) * Казка про калинову сопілку (2000) * Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003) Філософсько-літературознавчі праці * Дві культури (1990) * Шевченків міф України (1997) * Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992) * Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007) Публіцистика * Хроніки від Фортінбраса (1999) * Let my people go. 15 текстів про українську революцію] (2005) Інтерв’ю Оксана Забужко – одна з небагатьох українських письменників, чиє ім’я відомо принаймні кожній освіченій людині і одночасно одна з небагатьох українських письменників, які живуть на гонорари від написаних книжок. В Україні Забужко від часу першої публікації роману-лонґселлера «Польові дослідження з українського сексу» залишається найпопулярнішим україномовним автором. Твори Забужко здобули міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Тривалий час вона працювала викладачем. Причому лекції з естетики кандидат філософських наук Оксана Забужко читала не тільки київським студентам, а й їх колегам з всесвітньо відомих університетів: Гарвардського, Йельського, Колумбійського. Наразі пані Оксана відлетіла до Бельгії на запрошення брюссельської літературної організації Het beschrijf. Перед відльотом пані Оксана дала інтерв’ю. РОБОТА ПИСЬМЕННИКА – ТОРГУВАТИ ПОЧУТТЯМИ Пані Оксано, Ви дуже емоційна людина. Чи не заважає Вам ця емоційність жити і, з іншого боку, чи може творча людина бути не емоційною? Жодна творча людина не може бути неемоційною. Це частина професії. Ти все перепускаєш через себе. Колись в такій ситуації я сказала, якщо я не буду пропускати через себе, то що від мене тоді лишиться? Це робота – ти торгуєш почуттями. Твоя міра вразливості на дійсність має бути в десятки разів вища, ніж у нормальної пересічної людини. Ти маєш бути людиною без шкури. Інакше воно не зрезонує і не виникне потреби писати. Для Вас “Польові дослідження” - це психотерапевтичний акт чи посібник для жінок, який має навчити їх переносити страждання? Мені важко про цю книжку говорити, бо за ті 12 років, відколи вона вийшла друком, вона вже в стількох руках побула, її вже стільки читали, перекладали, вивертали, перевертали. Я на “Польових дослідженнях” зрозуміла, що мають на увазі, коли кажуть: книжки - як діти. Це ж не просто – один раз її народив і викинув. Ні. Вона продовжує своє життя. І ти мусиш її весь час глядіти. Її настільки по-різному сприймали і сприймають, і не сприймають теж по-різному. Є простий рівень несприйняття: незвичка до стилю і мови, довгих речень, тобто коли людина чогось не читала, то вона сприймає “Польові дослідження” як “непонятно что”. Є інший рівень, той, про який ви сказали – больовий. Героїні боляче, голос больовий – біль за це розбите кохання, біль за розбиті ілюзії, біль за країну, за абсолютно все. Ці сто з чимось сторінок болю спроможна сприйняти і зіндентифікуватися з ними тільки людина з дуже низьким больовим порогом, з підвищеною чутливістю і здатністю до емпатії. Воно психологічне дуже на любителя. Література несе певну порцію больового шоку також. Я знаю, скільком молодим жінкам ця книжка просто допомогла вижити. Я маю в арсеналі цілу купу жіночих сповідей, які раз і назавжди виправдовують перед будь-якою небесною інстанцією акт написання цієї книжки. Коли люди говорять: “Вы спасли мне жизнь”, - то це щось значить. Про ступінь біографічності цієї книжки існує багато версій. Головна героїня - письменниця Оксана. Існує думка, що всі герої твору також мають своїх реальних прототипів. Отже, Ви писали книжку з себе і свого оточення? Це набагато складніше. І з себе також. Я їй звичайно дала цілий ряд таких автобіографічних збігів. Але шукати якогось стовідсоткового портретного “сходства” не варто. Можна сказати, що герой “ну очень приукрашенный”. Мені так складно було витягнути образ. Мені був потрібен образ "вменяемого" художника, в собі закам’янілого, з усіма його комплексами українського мужчини. Так складно було знайти героя. Тобто Ви його ідеалізували? Безумовно. Я його і ідеалізувала, і еротизувала. Реально, цей образ аж ніяк не портретний, повірте мені. Я б навіть сказала, що він збірний. Натурники були, але шукати життєподібності – це марна справа. Я ДУРІЛА ВІД ТОГО, ЯК КУНДЕРА ПРАЦЮЄ З СЕКСОМ А чи є у Вас улюблений автор? Одного улюбленого автора не буває. Буває автор, який тобі на різних етапах найближчий, найцікавіший. На певних етапах чогось вчишся. Потім ти їх переростаєш. Ті самі “Польові дослідження” вище не в сує згадані – це результат мого внутрішнього діалогу, який цілу молодість тягнувся з Кундерою. Він був один з тих авторів, якого я (в англійських, правда, перекладах) перечитала всього. Я дуріла від того, як він працює з сексом. Як він через один рух в ліжку може показати всю соціологію героя: походження, минуле, комплекси і т. д. Він справді один з тих письменників в літературі 20 ст., хто цим мистецтвом оволодів досконало і у мене завжди був такий challenge (виклик – авт.) Я б хотіла так уміти, тільки з жіночої сторони. Коли “Польові дослідження” переклали чеською, чеський критик написав, що це Кундера в спідниці. Я сказала собі “Yes!” В Україні засилля легкої жіночої прози, але в той самий час у нас не вистачає літератури для широкої маси мислячих жінок, як от, наприклад, Толстая чи Уліцька в Росії. Чому так склалося? Чи є у нас потенціал до такої літератури? З одного боку непогано, що пішла ця дамська проза, romans, їх завжди видають у кольорових обкладинках із рожевими сердечками. Ще у нас з’явилася чікліт – література молодих жінок, які роблять кар’єру і пишуть про те. Та сама Пиркало - це висококласна чікліт, в чистому вигляді, це main-stream на чікліт. У розвиненій літературі повинні бути заповнені всі ніші, в тому числі і комерційні ринкові, як чікліт, література жіночих журналів. А які ніші пустують в Україні? Останні 10 років у нас відбувається заповнення ніш масової літератури. У нас проблема з серйозною літературою. От ви згадали Уліцьку. Не конче всім писати, як Забужко. Має бути і Толстая, і Уліцька – нормальна жіноча проза, як от в Україні Ірина Вільде у поколінні наших бабусь. Марія Матіос із “Солодкою Дарусею” зробила таку спробу. Але вона хоче заповняти собою всі ніші. В неї дуже багато різного і часом здається, що це різна людина писала. Треба трохи почекати. Зараз є чимало молодих імен, які вже засвітилися, яким ще дуже до 30. Але вже видно, що з письменника буде ліпитися. Я думаю, років через 5-7 процес гонки за комерційністю трохи спаде, увійде в береги і тоді вже з’явиться ніша для нормальної літератури. І ті самі молоді дівчатка 20-22-літні не будуть зі звірячими очима бігати підписувати контракти на 6 романів за рік. А будуть думати про те, що до них були і Вірджинія Вулф, і Леся Українка, і сестри Бронте. І що є відповідальність не тільки перед конкретним видавцем, який тобі зараз платить гонорар за книжечку, яку через рік забудуть, а що є відповідальність перед власним талантом і власною літературою, яка з тебе починалася. Ви згадали комерцію в літературі. А що для вас гроші? Я вже давно це для себе сформулювала. Гроші розв’язують в житті тільки ті проблеми, які спричинені їхньою відсутністю. Це добре, коли вони є. Це в порядку, це ок. Це хороший привід їх не помічати. Чого я всім можу бажати: щоб гроші були, щоб всі проблеми були закриті і далі ви могли в своєму житті займатися тим, що насправді є в житті цікавим і вартим того, щоб для нього жити. Я БУЛА У ШТАБ-КВАРТИРІ НАТО Наскільки глибоко Ви цікавитесь політикою? Я не цікавлюся політикою. Я цікавлюся світом, в якому я живу, і відповідно Україною, часом, епохою, в якій я живу. Я як людина, чиєю професією є осмислювати реальність, цікавлюся дуже багатьма речами, які діються на цьому світі. Але в Україні політикою називають розборки політичних еліт. У нас немає професійної політики як такої . У нас немає людей, які б формували якісь стратегії надовго, а не виграти вибори з сьогодні на завтра і щось ділити. Мені було цікаво, коли я мала нагоду в листопаді обідати з Йошкою Фішером (міністр закордонних справ Німеччини у 1998-2005 рр. - авт.) у Відні. То була велика збіганка світових політиків і інтелектуалів, яку зазвичай розбавляють письменниками. Говорити з Йошкою Фішером – страшенно цікаво: про життя, про проблеми, про тенденції. Говорити з українськими політиками дуже нецікаво. Ніяких проблем і тенденцій у них в голові не роїлося. Я взагалі не знаю, що вони читають і чи читають в принципі. Але оці теми, в яких загрузла українська журналістика: хто кому дав підніжку, а хто кому дав по пиці, а хто сьогодні тут обійшов того – це не є політика. От Ви кажете, що не цікавитесь політикою, але нещодавно брали участь у форумі щодо вступу України до НАТО і навіть виступали з промовою. Виходить, що аполітичною Вас назвати аж ніяк не можна... Я цікавлюся часом, в якому я живу. А на часі сьогодні – НАТО. До речі, я була у штаб-квартирі НАТО. Це була така виправа, куди запрошували опіньон-мейкерів. Зі штаб- квартири НАТО мені прислали запрошення. Це просто письменницький інтерес: побувати там всередині, поговорити і з політиками, і з військовими. З військовими було набагато цікавіше. За обідом я мала розмову з одним натовським генералом, який був у Югославії. Це була шалено цікава розмова. Я за ці півтори години за обідом від нього почула набагато більше цікавих речей стосовно психології, рушійних мотивів війни, щодо поведінки людей, аніж я вичитала у творах навіть добрих югославських письменників. НАТО- є просто реальна організація міжнародної безпеки на сьогодні. І Україні, котра наскрізь продувається всіма вітрами і яка сама себе не спроможна захистити і убезпечити, – дай Бог приєднатися до цієї самої системи міжнародної безпеки. Яку політичну проблему України Ви вважаєте найбільш пекучою? - Одну? Я не бачу стратегії реформ. До того моменту, коли ми, як, скажімо, перший-ліпший громадянин Швейцарії чи Нідерландів, не будемо розгортати газети, які нам кидають в скриньку і читати в них докладний бюджетний звіт, звіт місцевих властей, постатейно, на що були витрачені наші гроші – вкладників податків, я, як Станіславський, буду говорити нашим політикам: “Не верю”. А чи може, на Вашу думку, творча людина без шкоди для своєї репутації підтримувати ту чи іншу політичну силу? Мабуть може, я не знаю. Бувають ситуації. Ось, наприклад, Майдан був справою національного виживання. Йшлося не стільки про підтримку конкретної політичної сили, скільки за життя і свободу. А яку політичну силу Ви зараз підтримуєте? Я не співпрацюю, ніколи не співпрацювала, різко і назавжди сказала "ні" всім спробам всіх політичних сил мене засватати. Я відмовилась, що було дуже важко розтлумачити українським журналістам, які мене вже записали в депутати, прочитавши пропозицію включити мене до списку. Жодному українському журналісту не спало на думку, що людина, яку пропонують до списку, взагалі може відмовитися. Десь півроку після того мене питали: “А як Вам там у Верховній Раді?” Коли я обурено підстрибувала і казала: “Кому – мені? Я порядна людина. Навіщо мене ображаєте?” То у відповідь бачила квадратні очі співрозмовниці. Пропозиції надходили від однієї політичної сили? Було багато спроб “склонить меня к сожительству”. Не всі ці розмови відбуваються перед пресою. Не все відбувається так публічно, як тоді, коли прозвучала пропозиція Президента. Проблема нашої культурної еліти на сьогодні - у нас критично мало таких людей як я, Олег Скрипка, які не вступають в ігри з політиками, які не продаються, які достатньо незалежні, в тому числі і економічно, щоб робити свою справу і як казав Пушкін: “Истину царям с улыбкой говорить”. Коли ти ніяк і ні з ким не пов’язаний – тоді ти можеш вважатися незалежним інтелектуалом, який може оцінювати ситуацію об’єктивно, зі сторони і в кожній ситуації говорити те, що ти думаєш. Це велике благо. НЕ ЛЮБЛЮ ОФІЦІЙНОГО ШЛЮБУ Дуже мало відомо про Вашу сім’ю, особисте життя. Ви все ж таки публічна людина... Чому мало відомо? Я ж писала у тій самій “Сестро, сестро” свою автобіографію. Я не озвучую багато речей, скільки озвучують українські політики. Публічність політика і письменника - це трошки різні категорії публічності. Політики фейсом торгують. А ми все-таки торгуємо продуктом, який виробляється в дуже закритій від людських очей лабораторії. Періодично розпитують: розкажіть цікаві історії, які з вами траплялися. Я Вам розкажу цікаві історії, а що потім буду писати? Розкажіть про своє перше кохання? Ні, дякую, я про нього ще не написала. У Вас був не один чоловік... Я цього не приховую. Я вже говорила, чому не люблю офіційного шлюбу. Я була один раз в офіційному шлюбі і двічі в громадянському, разом і з нинішнім. Я інститут офіційного шлюбу в тому вигляді, який є на сьогодні в суспільстві, приймаю тільки в тих формах, коли офіційний шлюб неминучий: діти, майно. В офіційному шлюбі ви винні обом сторонам, обом родинам, починаючи від того самого РАГСу. Я пам’ятаю свій офіційний шлюб. Воно мені лишилося як образа. Стоїть ця квочка в тозі як суддя в американському суді з цією плямбою на грудях і металічним голосом повідомляє, з якою метою ми створюємо сім’ю. Це імітація функцій священика при вінчанні. Але вінчання є священне таїнство. Як ти смієш мені розповідати від імені держави, з якою метою я створюю сім’ю? Офіційний шлюб – це як раз та форма публічності, яка апріорі ускладнює стосунки. Шлюб і сам по собі є дуже складна штука. Достатньо тих проблем, які ви маєте між собою вдвох, щоб ще суспільство стояло над вами з указкою і розповідало, як ви повинні себе поводити. Ти отримуєш новий суспільний статус – дружини, невістки, зовиці, цілу купу соціальних масок, які ти не замовляла. Ти просто хотіла бути разом з людиною, яку ти кохаєш і яка кохає тебе. Спогади про офіційне одруження – це вже якісь новелетки. Я вам і так говорю більше, ніж слід казати в інтерв’ю. Це цікавий матеріал, це живий матеріал, це людський матеріал. Але його треба проговорювати не в інтерв’ю, а писати в текстах. Чи часто Ви закохуєтесь? Я думаю, це має бути перманентний стан душі. Про це я написала. Вийде збірка есе про любов, так що там я свою філософію любові, філософію кохання в обсязі короткого есе чи оповідання, чи самосповіді на 10 сторінках виклала. НЕ ВСЕ ПИШЕТЬСЯ, ЩО ХОЧЕ НАПИСАТИСЯ Змінюється життя, змінюються літературні смаки. А чи є такий власний твір, який з плином часу перестав подобатися? Ні про що не жалкуєте? Я жалію тільки за тим, чого не написала свого часу. З якої причини? Не все ж пишеться, що хоче написатися. Процент реалізованих задумів по відношенню до нереалізованих у мене (взагалі це було б цікаво опитати різних письменників на цю тему) приблизно 1 до 10. Це в кращому разі. Є чимало закінченого, що я не хочу публікувати, не вважала за потрібне. Десята частина – те, про що думала, що хотілось, що писалось, але не дописалось. Пишеш, доводиш до сотої сторінки і бачиш, щось не те. От розлюбила ти цю річ по дорозі. Такого було і не мало. В мене немає нелюбимих творів. Коли я його розлюблюю по дорозі, я його просто перестаю писати. Я, як всі серйозні письменники, веду, як казав Достоєвський, “дневник писателя”. Це не побутовий щоденник. Це якісь записи, роздуми, задуми, нотатки, враження, рядки, образи і т.д. Але в цілому воно відбиває мою внутрішню біографію. Коли перекинути років 20 назад, видно, чим я на той час жила і можна відновити навіть подієву канву. Але це такі речі, які публікуються тільки після смерті письменника. Часом стає шкода того, що не доведено до кінця. Але те, що не доведено тоді, через 10 років не доведеш. Письменниця у повітрі Філософ, науковець, перекладач, поетка і письменниця – усе це природно поєднується у творчому таланті Оксани Забужко. Як каже співрозмовниця “Новинаря”, з класикою вона покінчила. Має на увазі наукову трилогію, присвячену сучасній інтерпретації Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки. Сьогодні, після успішного третього видання останньої книги, Забужко активно працює над закінченням роману “Музей покинутих предметів”. У його написанні авторці бракує історичного підґрунтя. Більшу частину часу займає дослідження архівів і реконструювання усної історії... .Пані Оксано, у своїй книзі “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” ви посилаєтеся на визначення В’ячеслава Липинського – “політикуючи інтелігенція”. Якщо останні нащадки інтелігенції європейського типу, заснованого на релігійній версії лицарства, були винищені у 30-х роках, то які перспективи мають сьогоднішні розмови про “європейські цінності” в українській культурі”? - Як нам ростити інтелектуалів замість інтелігенції – в книзі прямого рецепту немає. Але має само реалізуватися три покоління освічених, незалежних і вільних людей. Потрібен прошарок отих вільних інтелектуалів, економічно незалежних (не прикормлених державою, не на службі у неї), тобто людей вільних професій з трьома університетами (вища освіта у трьох поколіннях), щоб в Україні кількісно було достатньо людей, які би займалися виробництвом смислів і довшими далекосяжними стратегіями. Що сьогодні робить наша політикуючи інтелігенція? У нас же ніхто не говорить в сенсі якихось стратегій ані синхронно, ані діахронно. Я в жодному разі не закликаю до реставрації еліти, тим паче, що в тому вигляді, у якому її знищили, вона реставрації не підлягає. Але потрібно, щоб в Україні наросли “вільні мізки”, які працюють не в режимі достосування до нинішніх умов, а прогностично і стратегічно. Які бачать країну і в синхронних контекстах, і в європейських, і в азіатських. Сьогодні ж ці функції беруть на себе письменники, але й таких письменників у нас ще не виросло. Тобто у нас, в принципі, - що в літературі, що в політиці, економіці, бізнесі – є перше покоління, яке навчене лише здобувати, і на першому етапі – здобувати тільки для себе. А в цих умовах говорити про якусь реставрацію в осяжному майбутньому не випадає. Ви наголошуєте, що у книзі всі бібліографічні джерела доступні. Що ви хочете цим сказати?. - Те, що кожна інтелігентна людина може піти і прочитати їх. Я просто не послуговувалася тим, що насправді знаю. Це не мемуари. Я дуже багато речей знаю з дитинства, від тих окремих уцілілих людей, не на рівні пліток, а на рівні достеменному. Тобто [це] усна історія, яка не має джерельного підтвердження. В умовах постійного спалення книг (а це окрема тема української культурної історії – спалення приватних бібліотек, пожежа у відділі україніки Центральної наукової бібліотеки тощо), роль усного переказу – це роль живої пам’яті. Це стосується і всієї нашої історії, адже у нас немає єдиного національного наративу, в якому письменник міг би працювати. Історична пам’ять і тожсамість розбита на групи – регіональні, професійні, тусовочні. Книга про Лесю Українку завершує масштабну трилогію – фактично, проект детективного розслідування історичних загадок і замовчувань. Які, на вашу думку, постаті української культури першочергового потребують такої ж негайної “реставрації”? - В нашій культурній спадщині де не копни, там лакуни. Є ціла низка першорядних постатей, як, наприклад, Драгоманов. Даруйте, далеко не кожна нація може пишатися такого класу мислителем, який створив нову політичну свідомість. А його [твори] насправді жодного разу не видавали повним зібранням. Хоча він є батьком російської демократії, з яким полемізував Ленін. Уся кадетська партія – це дитя Драгоманова. Якщо згадати сучасників, то остання поетична книга Василя Стуса “Птах душі”, писана верлібром у засланні з 1980 по 1985 рік, так і не знайдена. П’ять років життя поета нобелівського класу залишаються невідомими. Немає людей, готових їхати в архіви ФСБ. І нікому в Україні це особливо не болить. Ці великі імена потрібні лише достойникам, які поклавши руку на серце, виголошують ювілейні промови. Має пройти два-три покоління, щоб відновити трансмісію, спрямовану на реконструювання наративу, причому синхронно х тим, що відбувається сьогодні і тікає з-під ніг. Дев’яності роки минули, а українська література нічого про них не сказала. .Які ж у вас стосунки з офіційним лесезнавством? Що зачіпає у відгуках на книжку? - Я мала кілька запрошень на університетські семінари, конференції, присвячені творчості Лесі Українки. Можливо, я ще тоді доїду. Але мені надто важко далася ця книга. Я розраховувала закінчити її за рік. Вона забрала три. Книга мені дуже вклинилася у графіки, плани, якісь екзистеційні стани. Тому я її написала, закрила тему і повернулася до роману “Музей покинутих секретів”. Я не маю тієї фори, яку зазвичай має письменник, написавши нову книгу, - говорити про неї, перебувати в полі її післядії, відстежувати, перетравлювати тощо. Тому я не найкращий суддя того, як книжка була сприйнята. Та й у даному разі, перепрошую, мені не залежить. Тому що я її свідомо писала не для сьогоднішнього дня, я її писала “на виріст”. І безмежно щаслива, що оці 13 тисяч примірників розлетілися за півроку. Якби мені від початку сказали, що так буде – я б розсміялася у вічі. Значить, в суспільстві відбувається процес нарощування сил. “Діти Майдану”, яким зараз двадцять з лишнім років, уже мають дуже чіткі вимоги і сформульоване запотребування на національну ідентичність. Десять років тому була абсолютно інша молодь, яка йшла на освоєння технологій виживання. От поки я писала книгу, ця нова молодь підросла. У своїй публіцистиці і наукових роботах ви гаряче критикуєте прихід до влади “масової людини”, хамократію, плебейські нації. Чи можливий сьогодні в українській літературі герой, який має що протиставити людині типу Духless?. - Він завжди є в літературі, і в житті. Інша річ, що сьогодні українська література перебуває на стадії освоєння ринкових технологій, заповнення ніш. Вона все ще паралельна українській реальності. Насамперед на рівні мови... - Так-так. У моєму літературному поколінні, коли відкрилися мовні шлюзи, - шаленими темпами відбулося освоєння різних мовних пластів. Оця, знаєте, феноменологія від Подерев’янського до Жолдака, Іранця і так далі – весь цей спектр відкриттів дозволив грати на всій мовній клавіатурі. А за мовою тягнуться інші речі, всім відомі. Сьогодні в українській літературі йде гарячкове хапання повітря, є потреба просто наговоритися. Якось на одному конкурсі мій колега сказав: “Слухай, надіслали тисячу романів! Але це не означає, що ті, хто написав ці романи, у своєму житті їх прочитала так само тисячу чи бодай сотню”. Це навіть важко назвати романом, і герої сьогодні не персонажі. Крім Севастіана (Прохасько) і божевільної Дарусі (Матіос), у нас немає характерів і героїв з виразним обличчям. Вони з’являться пізніше, після стадії літературного лапету. Для цього література має бути адекватна соціальній реальності, а це потребує часу. До вас часто звертаються як до останньої інстанції з проханням оцінити творчість молодих авторів. Думаю, це пов’язано з нерозривністю інституту критики. Як довго це триватиме? - Справді, це не моя компетенція – оцінювати і критикувати, це робота професійної критики. Я читаю те, що мені приносять, щоб, “зміряти температуру” молодої літератури. По тому, що мені приносять в рукописах, що рекомендують друзі, мені вистачає однієї книжки, щоб вирішити, чи буду я читати цього автора далі. Але я роблю це просто для орієнтації в просторі. Якби я читала всю сучасну українську літературу, тоді не мала б часу читати направду добру літературу. З критикою завал, звісно, повний, але я оптимістка. Зараз оформився запит на критику. Згрубша кажучи, “жежешних” дитячих романів стало багато, і читачів сьогодні далеко не п’ять тисяч обраних, як було колись. Для орієнтації вже потрібні компаси, інфраструктура, потрібні книжкові колонки у всіх щоденних газетах. А завтра знадобляться спеціалізовані літературні видання, післязавтра – літературне ток-шоу на телебаченні, як то є у всіх нормальних країнах, а ще далі – літературні фестивалі, не виссані з пальця, не придумані, а авторитетні. Бо я сьогодні знаю масу людей, які мають до того хист, але це не їхня професія, вони не можуть заробляти лише на цьому. Але все піде значно швидше, аніж нам здається. .Ви нещодавно побували в Карпатах, і це безпосередньо пов’язано з романом “Музей покинутих секретів”. У чому трудність цього тексту? - Я його планувала на сторінок двісті. Сьогодні він вже налічує триста, а мені ще дописувати передостанній розділ. І вже нема куди відкладати, бо, окрім українського видавця, чекають німецький і польський. А в процесі роботи перекладачі шлють уривки, на які я дивлюся з жахом і відкриваю ті файли. Я припустилася помилки, заздалегідь продавши права на книгу, хоч це нормальна практика. Більш цього не робитиму. Як людина матеріально незалежна, я собі цілком можу дозволити писати те, що хочу і скільки хочу, і так довго, як того річ вимагає. Роман в ситуації розв’язки. Але тут така справа: я працюю з матеріалом історії трьох поколінь. Він в українській літературі не оброблений, не написаний. Я не можу знайти його в книжках і по готовій канві щось вишивати. Виявилося, що мені треба робити роботу абсолютно чорнову, першого рівня, буквально польові дослідження без будь-яких лапок і іронії. Працювала в архівах, записала більше десятка інтерв’ю з людьми від Нью-Йорка до Галичини і запитувала: “А як там пахло?” В Карпати мені необхідно було сходити. Як типовій дитині асфальту, мені необхідно було якось вписати героя в зимовий гірський пейзаж, відчути, як герой ходив по снігу, що відчував, які там були звуки. Я таки дозріла до криївки високо в горах, з якої вояки взимку не виходили. І знаєте, після цього все стало на місця. А це тільки одна дрібничка, що стосується тексту. З усієї несамовитої купи проораного матеріалу в тексті іде якийсь нюанс. Письменник завжди мусить знати більше, ніж читач. Роман має бути заряджений тією закадровою інформацією, яку не видно в тексті. Але все це не від хорошого життя. Як письменник, який пише fiction, я працював на рівні стелі. А піді мною немає муру, фундаменту, немає цілісного плану будинку. Я працюю, умовно кажучи, на плафонах, розмальовую їх, висячи у повітрі, як Рафаель. Відповідно, для себе самої мені треба звести підмурки, щоб не працювати в режимі “развєсістой клюкви”. Яку соціальну роль для вас виконує блоґерство на інформаційних сайтах? - Варто було написати у блозі про якусь книжку, як усі побігли і купили її. Варто було сказати, що такий-то театр приїздить і дає виставу, як з’ясувалося, що в театр купа народу набігла. Поруч сідає жінка і, кахикнувши, каже: “Пані Забужко, я тут завдяки тому, що прочитала ваш блоґ”. Хоча перед тим в цьому театрі ледь-ледь два ряди були заповнені глядачами. Так що це чудовий недійний ресурс. Хоча я не блоґер у повному розумінні. Інтернет – страшенно часомістка штука. Те, що я там пишу, не є в чистому вигляді internet writing. Для мене це можливість кидати якусь корисну інформацію. Що мене вкурлювало в тижневих газетярських колонках, так це обов’язок щось писати, незалежно від того, чи хочеш ти щось сказати, чи ні. Будь-який графік мене гнітить з дитинства, я самоконтрольована система. Мене приваблює якась нова можливість публічного щоденника (який регулярно читає наше “правітєльство”, як мені повідомили, хоч я не думала, що він виконуватиме просвітянську функцію для членів уряду!) Мені цікава можливість безпосереднього контакту. Я не певна, що читачі блоґу знають, чим я взагалі займаюся. Але певну соціологічну картину ця публіка дає. Для мене це експлуатація нового жанру ХХІ століття, але публічне письмо погано впливає на стиль. Тому написання роману й одночасне перебування в блозі – no!

Жадан Сергій Вікторович

Харківський поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Віце-президент Асоціації українських письменників, отримав премію ”Книга року-2006” української служби Бі-Бі-Сі. Народився 23 серпня 1974р, у м.Старобільськ, Луганської області. В 1996 закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г.С.Сковороди. У 1996—1999 рр. навчався в аспірантурі університету. З 2000 викладач кафедри української та світової літератури університету. Живе і працює в Харкові. Перекладає з німецької, білоруської та російської мов. Власні тексти перекладались німецькою, англійською, польською, сербською, хорватською, литовською, білоруською, російською, вірменською мовами. Твори Поетичні збірки     * Цитатник (1995)     * Генерал Юда (1995)     * Пепсі (1998)     * Вибрані поезії. 1992-2000 (Київ: АУП, 2000)     * Балади про війну і відбудову (Львів: Кальварія, 2000)     * Історія культури початку століття (Київ: Критика, 2003)     * Цитатник (Харків: Фоліо, 2005)     * Марадона (Харків: Фоліо, 2007) Прозові книжки     * Біґ Мак (збірка оповідань) (Київ: Критика, 2003)     * Депеш Мод (Харків: Фоліо, 2004)     * Anarchy in the UKR (Харків: Фоліо, 2005)     * Гімн демократичної молоді (Харків: Фоліо, 2006)     * Біґ Мак2 (оповідання + поезія) (Київ: Критика, 2007)     * Radioшансон (Вісім історій про Юру Зойфера) (Ліфт, 2007) Зібрання творів     * Капітал (Харків: Фоліо, 2006) — все, крім «Біґ Мака» та «Історії культури початку століття»     * Трициліндровий двигун любові (з Юрієм Андруховичем та Любком Дерешем (Харків: Фоліо, 2007) Переклади     * Діти Райнера і Марії (Київ: Майдан, 2004)     * збірка поезій Пауля Целана (готується до друку) Стипендії     * 2001 - Herman-Kesten-Stipendium (Нюрнберг)     * 2001-2002 - Herder-Stipendium (T?pfer Stiftung, Відень)     * 2003 - KulturKontakt - Stipendium (Відень)     * 2005 - Gaude Polonia (Варшава) Нагороди     * 1999: премія Бу-Ба-Бу за найкращий вірш року     * 2001: найкраща поетична книга року ("Балади про війну і перебудову)     * 2003: переможець всеукраїнського конкурсу Книга року     * 2006: найкраща поетична книга ("Цитатник")     * 2006: найкраща книга року за версією Бі Бі Сі ("Капітал")     * 2007: найкраща книга року ("Капітал")     * 2007: лауреат поетичного фестивалю Київські Лаври     * 2007: фіналіст премії ім. Джозефа Конрада В 2005 році Сергієм Жаданом завершена нова книжка за назвою "Аnarchy іn the Ukr", написана протягом  чотирьох місяців у Варшаві, видана в Україні й Польщі (цікавляться рукописом, по слухах, і в Німеччині). Незважаючи на голосну назву, запозичену у британських панк- рокерів "Sex Pіstols", це - не зовсім агітка, не зовсім художня література, але й не наукове дослідження. Матеріал для книги Сергій Жадан збирав на території, де у двадцятих роках минулого століття перебувала вільна республіка Нестора Махно, зі столицею в Гуляй- Поле. У підсумку, як говорить автор, вийшли дорожні замітки, плюс ліричні новели. Є навіть розділ, присвячений харківському наметовому містечку часів жовтогарячої революції, комендантом якого був Сергій Жадан. З 1997 року Сергій Жадан - предмет постійних скандалів в українських засобах масової інформації, причиною яких послужило видання малотиражного (усього 200 екземплярів) літературного журналу "Гігієна". Непідцензурність і провокаційність журналу межувала з їдкою іронією, що переходить у сарказм: наприклад, на обкладинці третього номеру український поет Юрій Андрухович у готелі, з похмілля напіводягнений, намагається чистити зуби під плакатним гаслом "Культуру не відчистиш!". Після публікації в першому ж номері журналу матеріалу про маловідомі факти життя Тараса Григоровича Шевченко на автора заміток був зроблений невдалий замах, а дискусія навколо публікації переросла в полеміку з президентом України Леонідом Кучмою. Президент грубо висловився про журнал на сторінках "Літературної України", на що редактори холоднокровно заявили, що не здивовані некоректністю випаду президента й відносять її на рахунок його (президента) некомпетентності й загального низького рівня комуністичної системи виховання. Так сформувалася головна особливість тодішньої української видавничої стратегії - випускати бестселери рідко й мікроскопічними тиражами, улаштовувати скандал і перевидавати книги вже в Польщі або Німеччині. "Аnarchy іn the Ukr", наприклад, до померанчової революції взагалі була неофіційно заборонена до видання - ще до того, як була дописана до кінця. У той же час, Жадан, незважаючи на активну участь у померанчовій революції на стороні "померанчових", досить прохолодно прийняв її підсумки: "ігри в опозицію виглядають не менш пафосно, ніж гри в партію влади". Імовірно, особистість Сергія Жадана виявилася просто ширше тих потрясінь що відбувались на Україні . Політичний ідеал Сергія - космополітично- гультяйський: "Моя би воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську Народну Республіку, так, щоб Китай, але без пі...са Мао, щоб там не було ніяких бойз- бэндів, селф-мэйд-мэнів, мідлклассу, інтелектуалів та андерграунду, разом з тим - прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріархату, а головне - ніякого кабельного телебачення.... Однак періодично він проповідує й серйозні ідеї, як, наприклад, у статті (природно, скандальнній) "Патріотизм як симуляція":  "Патріотизм, приписуваний тобі вже в силу твоєї україномовності, патріотизм, якого від тебе чекають, з огляду на коло твоїх знайомих, патріотизм, що багатьма сприймається як самодостатнє пояснення їхнього особистого аутсайдерства - пропагандистська "на...бка", що залишилася від 90- х, коли бути патріотом вважалося небезпечно, але почесно, цей патріотизм поступово перетворився на дитяче розмазування шмарків по рукавах піджака, у старанні відстояти свій ексклюзив на українську державність як бренд і джерело для подальшого виживання. Незалежність, дійна корова професійних українців, які справді   вважають, що саме тринадцять років їх соціально-економічної непрухи уможливили  цю саму незалежність, наповнили її енергетикою їх маргінальності. Я не люблю патріотів, патріоти відштовхують своєю корпоративністю й снобізмом, вони жадають від тебе негайного співчуття, а від системи - регулярної доплати молоком за шкідливість. Патріоти - це такі ліквідатори від ідеології, які вимагають за власний патріотизм безплатного проїзду в транспорті; можна сказати, що гірше, ніж українофіли можуть бути хіба що українофоби, хоча особливого розходження між ними я й не бачу". Російська й українська критика справедливо відокремлює поезію Сергія Жадана від його бурхливої суспільної діяльності й властивої йому гри на публіку. Критики порівнюють Жадана з Тимуром Кібіровим за схильність до вуличної цитати, циганський надривний безнадійний патріотизм, безпритульний погляд на речі. Класика, попса, авангард у поезії Жадана освоюються не як літературний, а як життєвий досвід. Сам Жадан говорить про це так: "Досвід, як мені здається, це те головне, заради чого ми тут перебуваємо. Тобто  його нагромадження, його правильне формування й осмислення цього досвіду. Подорож - це самий прямий, найпростіший  і самий надійний спосіб цей досвід одержати". Загалом , наступність ідеалів біт-покоління в Сергія Жадана має місце бути, але ці риси відображають лише асоціативний зміст його символіки. Таємна ж суть, - це духовний пошук, що веде від спогадів і розбитих надій до буддистского просвітління й здатності піднятися над непривабливою реальністю. Не випадково більшість віршів Сергія Жадана написані про смерть, але з того погляду , що смерть є необхідною частиною життя - без цинізму, характерного для панк- традиції, що також увійшла в культурний досвід поета, але зі спокоєм щирого чань-буддиста, краще всіх знаючого, що все у світі минається. Звідти ж і часті образи птахів (звичайно - у польоті), бурлак, мандрівників. Все це - констатація вічного руху, без якого неможливе життя. От як про це говорить сам Жадан: "Це не відмова від спілкування зі світом, скоріше, відмова від комунікації з тим, що нам здається світом і реальністю, якщо я зрозуміло виражаюсь. Самі поняття оптимізму або фаталізму навантажені такою кількістю соціокультурних ремінісценцій, що просто втрачають будь-який зміст. Тому я, звичайно, не можу відверто й свідомо заявляти - оптиміст я чи не оптиміст. Це навіть не такий стан, коли однаково . Точніше, стан, коли розумієш, що все одинаково нереально й недійсно, тому й говорити про нього не має змісту. А що стосується літератури, то любов до неї, мені здається, і варто зв'язувати зі згаданою некрофильскою позицією. Література - це великий цвинтар свійських тварин. Ти дуже швидко можеш втратити відчуття дистанції до неї, і тоді тебе просто затягне в одну з лійок литературоцентризму. І будеш сидіти між гіпербол і метафор, як останній мудак. Літературу треба не любити, а читати". Книга "Історія культури початку сторіччя" була вже видана в 2003 році в Росії видавництвами KOLONNA Publіcatіons і АРГО- РИЗИК тиражем 500 екземплярів у серії "Молоді поети світу" (за редакцією Дмитра Кузьміна). Жадан став законодавцем моди в молодій українській поезії, що відмовилася як від розхожих національних штампів (Тарас Шевченко, запорізькі козаки, сало й горілка), так і від ностальгії по збіглій радянській словесності (братерство народів СРСР). Україна в образі Жадана - щось самостійне й живе, щось реальне й, якщо завгодно, не пострадянське, а східноєвропейське. Незабаром   з'явиться й довгоочікувана (але далеко не перша) п'єса Сергія "Горілка оптом" - у коміксах, намалювати які узялася київська художниця Олена Карасюк. Віктор Неборак Віктор Неборак Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади “бурлеск – балаган – буфонада”), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора. Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково “перед-бубабістського” Неборака (збірка поезій “Бурштиновий час”, 1987) – поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки – стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості. Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій “Літаюча голова” (1990) – напрочуд вітальна й поліфонічна “книжка-карнавал”, у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу “Літаючої голови” в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором “Літаючої голови” тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо). Втім, паралельно із “Літаючою головою” писалася цілком не схожа стилістично збірка “Alter ego” (1993) – книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо “підвалин буття”. Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші “Вечеря”. Збірка “Розмова зі слугою” (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу “Літаючої голови” на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри – зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей. Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці “Епос про тридцять п’яту хату” (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є “проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини”. Для “Епосу” характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія – у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя – в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ. Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета “Неборок”, 1995), а також його довготривалі проекти “Реберітація” та “Третє тисячоліття”, які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.